Молітовний коментар до Євангелій

Девіційний коментар до Євангелій

Розміщений для сімейних молитов на кожен день року.

Від Фавела Лі Мортімера

1 ЛИСТОПАДА

Іоанна 17:6-10. Христос говорить до Свого Отця про Своїх апостолів.

Дуже зворушливо чути, як друг молиться за нас. Серце дитини зворушується і тане, коли він чує, як батько описує його становище і просить за нього біля підніжжя божественного милосердя. Хіба немає серед нас таких, хто може згадати такі моменти? Як учні відчували, коли чули, як їхній улюблений Учитель говорить про них до Свого Отця; адже вони повинні були знати, що це про них Він говорить, коли сказав: "Чоловіки, яких Ти дав Мені з світу".

Чи є апостоли єдиними людьми, яких Отець дав Синові? Благословенне Його ім'я, вони не єдині. Нечисленна безліч була дана Синові як плід Його нескінченних страждань. Павло, пишучи до Єфесян, говорить: "Благословенний Бог і Отець Господа Ісуса Христа, який благословив нас усіма духовними благословеннями на небесних місцях у Христі, згідно з тим, як Він обрав нас у Ньому раніше підстави світу". Адам і Єва, одним гріховним вчинком, віддали себе і всіх своїх дітей сатані; і весь людський рід загинув би, якби Отець не дав Своєму Синові духовну сім'ю. І ця сім'я численна; 2 Cor. 4:15.

Господь Ісус наглядає за людьми, яких Отець дав Йому з світу! Хто б не поливав рослини, або не годував ягнят, яких любимий друг доручив його піклуванню! Тим більше Він виявив би доброту до дітей Свого друга, якби вони були залишені під Його опіку. Але жоден опікун ніколи не був таким уважним, жоден учитель таким терпеливим, жодна няня такою ніжною, як Ісус був щодо людей, яких Отець дав Йому з світу. Протягом трьох років, коли Він водив апостолів з місця на місце, Він забував про Свого власного спокою, про Своє власне задоволення, про Свої власні почуття, щоб навчати, втішати та будувати їх. Коли Він збирався залишити їх, Він міг заявити перед Своїм Отцем, що вірно виконав Своє доручення. Він сказав: "Я відкрив Твоє ім'я людям, яких Ти дав Мені з світу". З боку Ісуса нічого не було відсутнім.

Але що сказав Ісус про Своїх апостолів? Чи заявив Він Своєму Отцю, як часто вони сумнівались у Його силі, відштовхували Його бідних прохачів та сперечались між собою за честь та відзнаку? Ні! Він не сказав проти них жодного слова. Він не був їхнім обвинувачем, а їхнім заступником. Він сказав: "Вони зберегли Твоє слово; вони повірили, що Ти послав Мене".

Багато віруючих, які тепер занепали духом, були б підняті, якби вони могли почути молитви, які Ісус приносить за них біля правого престолу Отця. Поки вони нарікають на свої гріхи, їхній Спаситель говорить про них добре перед престолом. Поки вони кажуть: "Напевне, Ісус соромиться нас", Він говорить: "Я прославлений у них". Якби зміна, вже здійснена в їхніх серцях, приносить славу Ісусові, то наскільки більше буде їхнє вдосконалення! Якби ми могли побачити діамант у тому вигляді, у якому він був знайдений у шахті, ми б знали, як оцінити вміння ювеліра. Як відрізняється тьмяний і шорсткий камінь від самоцвіту, що світить рідким блиском у короні монарха! Але не так вже й відрізняється одна темна, забруднена, винна душа від чистого і світлого духу, що тепер радіє у присутності Ісуса. Коли мільйони таких щасливих істот оточують престол, із якою насолодою їхній Спаситель скаже: "Я прославлений у них". Врятувати ці душі від пекельної прірви і відмити їх від забруднення гріхом принесе Ісусові більше слави, ніж створення незлічених світів, що заповнюють безмежні простори космосу.

2 листопада

Іоанна 17:11-19. Христос молиться за своїх апостолів.

Перш ніж Господь Ісус приніс якусь прохання за Своїх учнів, Він представив їхню справу Своєму Отцеві. Він описав те безлюдне становище, у якому вони незабаром опиняться. "І тепер Я вже не в світі, але вони в світі, а Я приходжу до Тебе". Перш ніж ми молимося за своїх друзів, добре розглянути їхнє становище і викласти його перед Господом. Робивши це, ми можемо приносити молитви, відповідні їхнім потребам. Наші ліниві уми часто бувають задоволені тим, що кажуть: "Благослови мого друга, мого батька і мою дитину"; але нам слід дізнатися, якого благословення кожен із них, здається, найбільше потребує, і просити саме про це.

Яке прохання зробив Спаситель для Своїх учнів? Воно було таким — «Збережи їх у Своє ім'я тих, кого Ти дав мені, щоб вони були єдині, як і ми». Коли учні почули цю молитву, чи не повинні були вони згадати про свої часті суперечки? Як недавно вони сперечались про те, хто буде найбільшим! Але їхній Господь не просив, щоб хтось із них був зроблений великим, а щоб усі були збережені та стали єдиними. Бог є любов'ю, і кожен, хто любить, народився від Бога. Бог не може зробити Своїх створінь щасливими, не навчивши їх спершу любити один одного. Батько відповів на прохання Свого Сина та об'єднав серця апостолів в одне. Ми не читаємо про більше суперечок серед них. Під час того, як їхній Господь лежав у Своїй гробниці, вони змішували свої сльози разом; коли Він з'явився їм після Свого воскресіння, вони зібрались в одній кімнаті; а після того, як Він вознісся, вони продовжували в одній згоді в молитвах та проханнях.

Ісус має намір, щоб усі Його люди жили разом навіки і навіки. Жоден із них не міг винести ідею не перебувати зі Своїм Господом. Тому вони повинні перебувати разом. Сумно думати, що навіть справжні віруючі іноді не погоджуються, живучи деякий час під однією стріхою. О, якби вони тільки пам'ятали, що вони будуть жити навіки в домі Свого Батька, вони ніколи не могли б мати жодної недоброї думки.

Ісус підніс іншу молитву — «Я молюся не про те, щоб Ти їх вивел з цього світу, а щоб Ти їх зберіг від зла». Учні прагнули бути виведеними з цього світу, тепер, коли їхній Учитель збирався залишити його! Але їм потрібно було виконати велику роботу в ньому. Вони повинні були шукати тих, хто був загублений, так само, як Ісус шукав їх. Природно, що віруючі бажають залишити цей світ. Той, кого вони найбільше люблять, залишив його, і вони прагнуть бути там, де він. Але що сталося б зі світом, якби всі слуги Христа були виведені з нього? Субота повернулася б, але ні один вірний служитель не став би благати грішників втекти від гніву, що наближається; Біблія могла б бути відкрита, але ні один побожний друг не наполягав би на істині перед совістю недбалого читача; смерть прийшла б, але ніхто не вказав би відхідній душі на Христа, або, стоячи біля його ліжка, не благав би про милосердя в останній годині.

Чи є такі, хто каже: «Я був би готовий залишитися в цьому світі, якби не гріх, який постійно переслідує мене?» Чи навчив вас Святий Дух ненавидіти гріх? Втішайтесь, Спаситель помолився про те, щоб вас було збережено від цього зла. Він сказав: «Я молюся не про те, щоб Ти їх вивел з цього світу, а щоб Ти їх зберіг від зла». Ваше бажання колись було висловлено маленькою дитиною, коли він розмовляв зі своїми друзями. Було поставлене питання: «Що таке річ, яку ти найбільше бажаєш?» Декілька дітей сказали, що вони хотіли б мати гарні або приємні речі. Але коли дійшла черга цього десятирічного хлопчика говорити, він сказав: «Я бажаю жити без гріхів». Це було не просто пусте визнання, бо дитина показала своїм життям, що він ненавидить гріх.

3 листопада

Іоанна 17:20 до кінця. Христос молиться за всіх, хто увірує в Нього.

Ми вважаємо за привілей чути молитви видатних святих, особливо в їхні останні години. Як безцінним є благословення, яке ми маємо, володіючи записом цієї молитви Сина Божого! Апостоли, напевно, слухали кожне речення з найбільшим інтересом. Їхні сльози могли текти швидко, коли їхній Учитель молився, але ці сльози повинні були бути менш гіркими, ніж раніше. Яке втішення вони повинні були отримати, коли почули Ісуса, що підносить цю молитву: "Отче, Я хочу, щоб ті, яких Ти дав мені, були зі мною там, де Я є!" Вони дуже бажали бути з ним. Як вони були засмучені, коли за трапезою почули від нього: "Туди, куди Я йду, ви не можете прийти." Пізніше Ісус пом'якшив жорсткість цих слів, сказавши Петру: "Туди, куди Я йду, ти не можеш іти за мною тепер, але потім ти підеш за мною." Тепер вони почули, як він молиться, щоб вони всі були з ним, і вони ясно побачили, що він бажає мати їх із собою.

І чи тільки для них одних він молився? Ні! Він не залишив нас у сумніві щодо цього питання. Він сказав: "Не тільки за цих Я молюсь, але й за тих, хто увірує в мене через їхнє слово." Коли він вимовив цю молитву, він мав на увазі кожну істоту, яка коли-небудь увірувала в нього, яка коли-небудь увірує в нього; ні одна, настільки слабка, настільки молода, настільки низька, щоб бути забутою. Маленька дитина, яка, вмираючи, вимовить із люблячим серцем слова свого Спасителя: "Дозвольте дітям приходити до мене"; хворий жебрак, який, лежачи на своєму ліжку, вигукне з живим вірою: "Прийди, Господь Ісусе"; так, навіть засуджений злочинець, який на шляху до ешафоту, із справжнім покаянням вдарить себе в груди й скаже: "Господи, помилуй мене, грішника"; — кожен із цих був пам'ятаний Сином Божим, коли він сказав: "Не тільки за цих Я молюсь, але й за тих, хто увірує в мене через їхнє слово."

І чи не кожен з нас сподівається, що він був включений у цю молитву? Якщо ми віримо в Іісуса, якщо ми коли-небудь повіримо в нього, ми були включені в неї. І якщо він молився за нас тоді, він молиться за нас і тепер; бо він ніколи не припиняв заступатися за всіх віруючих. Якщо хтось думає у своєму серці: "Якою втіхою було б для мене знати, що мій Спаситель молився за мене", нехай він поставить собі таке питання: "Чи я молюсь за себе?" Усі, хто вірить в Іісуса, моляться Отцю в його ім'я. Вони просять про те саме, про що він просив. Він сказав: "Отче, я хочу, щоб ті, яких ти дав мені, були зі мною там, де я". Чи є це нашим бажанням? — Чи є це нашою молитвою? Чи ми коли-небудь просимо Отця, щоб нам дозволити жити вічно з ним, щоб ми могли бачити славу Іісуса? Є багато тих, хто бажає піти до неба, щоб уникнути болю та горя; але тільки ті, хто вірить в Іісуса, бажають побачити його славу. І ВІН бажає, щоб вони побачили її, і він МОЛИТЬСЯ, щоб вони могли. Чи може бути відмовлено у його молитві? Неможливо. Коли Іісус буде сидіти на своєму престолі слави і буде оглядати велике множество викуплених, він буде знати, чи відсутній хтось із них. Він любив кожного, він помер за кожного, він молився за кожного; він не міг би забути ОДНОГО. Він не був би задоволений, якби один був відсутній. Може бути, що ми любили його лише трохи часу, кілька років або лише кілька ДНІВ; але він любив нас раніше створення світу. Наші молитви до нього були короткими та слабкими; але його молитви за нас були піднесені раніше нашого народження, і з моменту нашого народження. Поки ми спимо, він молиться; і навіть коли ми грішимо, він молиться. "Він завжди живе, щоб заступатися за тих, хто приходить до Бога через нього."

4 листопада

Лк. 22:39-46. Агонія Викупителя в саду.

Чи було коли-небудь якесь видіння з початку світу таке дивне, таке зворушливе, як Князь життя, що проходить через долину тіні смерті! Чи могли ангели продовжувати співати свої пісні під час тієї жахливої ночі? Вони були глибоко зацікавлені в усьому, що трапилося з їхнім улюбленим Господом. Один із їхнього числа був посланий з неба, щоб зміцнити Його. Що повинен був відчути той почесний ангел, коли підійшов до землі і побачив Того, хто наповнював небо своєю славою, що лежав простертий на землі і був окупан у крові! Але чи намагався він переконати Господа відмовитися від свого наміру врятувати людину? Чи сказав він: "Чому страждати так багато за цей зіпсутий і відступницький рід?" Ах, ні! Він зміцнив Його. Ми не можемо розповісти, які слова він говорив, але ми можемо бути впевнені, що вони дихали любов'ю до падлогої людини і співчуттям до свого страждального Господа. Можливо, він говорив про озеро вогню, у яке всі люди повинні будуть потонути, якщо Син Божий відмовиться від справи спасіння. Або, можливо, він говорив про радощі, які викуплені святі будуть смакувати протягом вічних віків, тому що Він буде наполегливо здійснювати свій могутній підприєми. Але, більше ніж усе, він повинен був говорити про славу, яка буде віддана Богові його Отцю через спасіння грішників. Згодом ми можемо дізнатися про всі подробиці останнього конфлікту нашого Господа.

Але чи запитуємо ми, яка була причина агонії нашого Спасителя? Чи був це страх перед тілесними муками смерті? Воістину, Син Божий мав більше мужності, ніж людина. Страх тілесних страждань не міг подолати Капітана військ Господніх. Він Сам сказав своїм учням причину, коли сказав: John 14:30.) Причиною його страждань був напад князя темряви. Пекло вийшло назустріч йому в Гефсиманському саду. Сатана, який був переможений у пустелі, повернувся зі своїми легіонами, щоб зробити останній напад. Коли Ісус проливав великі краплі крові, він боровся з начальствами і силами. Його нога була піднята, щоб роздавити голову змії, а його п'ята була в її пащі. Його знаряддям захисту була молитва. Молитва була його мечем, його щитом і його шоломом.

І чому Отець дозволив Сатані напасти на свого улюбленого Сина? Тому що Він послав свого Сина бути Спасителем світу; тому Він поклав на нього беззаконня всіх нас і наклав покарання, гідне всіх нас. Ті, хто вірить в Ісуса, ніколи не можуть зазнати покарання, гідного їхніх гріхів, тому що Ісус зазнав його замість них. Вони можуть, вони будуть страждати, але це не буде спокута за їхні гріхи. Ісус спокутував їх. Злочинці не можуть бути покарані двічі за один і той же злочин — Ісус зазнав покарання за всі гріхи всіх своїх людей. Їхні страждання не є покараннями, накладеними суддею, а виправленнями, дарованими батьком. Коли вони проходять через долину тіні смерті, Сатана може нападати на них, але він не може засмучувати їх так, як він засмутив їхнього Господа. Багато віруючих пройшли через цю темну долину, співаючи, коли йшли, і померли майже без боротьби чи зітхання.

"Ісус може зробити смертне ложе М'яким, як пухові подушки, Коли на його лоно я схиляю свою голову І дишу своє життя солодко там." 
Ісаак Уоттс.

Але що станеться з тими, хто нехтує цим великим спасінням? Вони будуть пити з чаші гніву. Що це за чаша! "Глибока і велика — вона містить багато." (Єз. 23:32.) Бог говорить нечестивим: "Ви навіть будете пити її і висмоктувати її." І чому? "Тому що ви забули Мене, і відкинули слова Мої позаду себе." Він є нечестивим чоловіком, який забуває Спасителя і відкидає Його обіцянки прощення позаду себе.

5 листопада

Матвія 26:36-46. Учні сплять замість того, щоб пильнувати.

З якими почуттями благочестивий подорожуючий тепер дивиться на місце, де його Спаситель зазнав нестерпних мук! Воно лежить трохи далі від воріт Єрусалима, у вузькій і похмурій долині. Високі круті скелі, на яких раніше стояв храм, відкидають тінь на одну сторону долини, а пологі схили гори Оливкової — на іншу. Між ними протікає потік Кедрон, хоча влітку його русло сухе. Через нього перекинуто міст, і вузька стежка веде до Гефсиманії. Цей сад займає близько гектара землі і обгороджений низькою кам'яною стіною. Вісім оливкових дерев досі можна побачити, що відкидають свої широкі тіні на землю, яка колись прийняла дорогоцінні краплі крові Спасителя. Це стародавні дерева величезних розмірів; їхнє коріння вирвалося з ґрунту і утворило місця для відпочинку тих, хто приходить сюди сидіти і розмірковувати. Ніхто, хто відвідує Гефсиманію, не може дивуватися, що Спаситель часто приходив сюди, бо це місце здається підходящим для медитації та молитви.

Біля входу до цього саду Страждаючий Викупитель залишив вісім зі своїх апостолів — інших трьох Він обрав як свідків Своєї агонії. Вони були тими трьома, які були свідками Його слави на горі перетворення. Без сумніву, Він мав намір підготувати їх до цього жахливого видовища в Гефсиманії шляхом того чарівного видовища. Якби вони не бачили Його обличчя, коли воно сяяло як сонце, їхня віра могла б похитнутися від виду Його обличчя, спотвореного стражданнями, і обмитого кров'ю.

Ці апостоли, напевно, вважали за честь супроводжувати свого Господа до Його сумного усамітнення; але ця честь виявилася приводом до їхнього приниження. Хоча вони сказали, що вони готові померти з Ним, вони не змогли перебувати з увагою зі своїм страждаючим Господом навіть одну годину. Тричі Він вставав від молитви, щоб розбудити їх від сну. Яке лагідне було Його докоріння! "Чи не могли ви перебувати зі Мною хоч одну годину?" Яке мудре було Його застереження: "Дух справді бажає, але плоть слабка". Він знав, які гострі випробування чекали їх попереду, тому Він сказав: "Моліться, щоб не ввійти у спокусу". Як часто ми будемо знаходити, коли озираємося на наше минуле життя, що ми отримували попередження перед тим, як впали у гріх. Спогад про ці попередження змушує нас відчувати, що ми не маємо виправдання, і що ми винні перед очима Бога.

Яку дорогоцінну можливість втратили ці апостоли, показуючи любов до свого Господа, перебуваючи з Ним у саду! Ми ніколи не зможемо користуватися такою привілеєю; але хоча ми не можемо перебувати з Ісусом Самому, ми можемо перебувати з Його страждаючими членами. Він вважатиме співчуття, показане їм, як показане Йому Самому. Серед Його народу багато хто перебуває у глибокій скорботі. Деякі страждають від тяжких спокус сатани; багато хто переслідується злими людьми, і ще більше страждають від тяжких втрат і хвороб, що посилаються рукою Бога. З цими нехай ми перебуваємо; з цими нехай ми співчуваємо; їхніми немочами нехай ми будемо зворушені, і в їхніх стражданнях нехай ми будемо співстраждати. Той, Хто колись сказав Савлові, коли він переслідував Його народ: "Чому ти переслідуєш Мене?", скаже тим, хто втішає Його народ: "Ви перебували зі Мною".

6 листопада

Матвія 26:47-50. Юда зраджує свого Учителя.

Неможливо уявити собі більший злочин, ніж той, який вчинив Юда, зрадивши свого Вчителя. Було б жорстоким вчинком видати сторонній людині до рук його ворогів; але Юда зрадив найдобрішого Друга і найщедрішого Благодійника. Якби він учинив цей вчинок відкрито, його гріх був би жахливим, але він зробив це таємно і навіть прикрив це покривалом любові. Що могло спонукати його обрати знак прихильності як сигнал, щоб вказати на свого Вчителя його ворогам? Чи сподівався він обдурити свого Господа? Безумовно, він повинен був знати, що той уже викрив його—бо коли він одного разу наважився запитати: "Чи це я?" Ісус відповів: "Ти сказав." Але він, можливо, сподівався обдурити інших апостолів. Він, можливо, не чув, як його Вчитель сказав одному з них: "Хто занурює руку зі мною в чашу, той видасть мене."

Однак, Господь не дозволив йому уявити, що він уникнув викриття. Він сказав: "Друг, (чи супутник,) Чому ти прийшов? Чому ти зрадив Сина Людського поцілунком?" Чи розтопило ніжне звернення Господа його жорстоке серце? О ні! те серце вже чинило опір найсильнішим проявам божественної любові. Юда бачив Господа всіх, підперезаного рушником, що нахилився і мив ноги своїм учням. Він відчув дотик тих святих рук навколо своїх власних ніг, навколо тих ніг, які вже були швидкими для проливу невинної і дорогої крові. Він був свідком скорботи його духу, коли він сказав: "Один із вас зрадить мене." Той, хто міг чинити опір таким проявам любові, був поза почуттям.

І чи дозволив Господь слави торкнутися зрадникові до своїх святих щік? Чи дозволило небо пеклу наблизитися, а Бог — Сатані підійти? У такій поведінці Він поставив нам приклад досконалої терпеливості. Ніякого більшого подразнення не можна собі уявити, ніж те, яке Іуда завдав Господеві. Жоден із нас не може припустити, що він коли-небудь зазнав такого великого подразнення. Коли ми відчуваємо схильність думати, що якась твар створила нам нечувану невдячність та уявну зраду, згадаємо Іуду.

Є такі, що поводяться з Ісусом тепер, коли Він на небі, як Іуда вчинив, коли Він був на землі. Коли їм здається вигідним виявити любов до Нього, вони надягають маску побожності; але коли вони можуть отримати світські вигоди, зрадивши Його слуг, вони це роблять, і все ж продовжують дотримуватися форм релігії. Вони не замислюються про те, наскільки їхня вина збільшується їхніми актами видимої відданості. Бог дорікав Ізраїлю подібним лицемірством, говорячи: "Коли вони закололи своїх дітей своїм ідолам, тоді вони прийшли того ж дня до моєї святині, щоб осквернити її". (Єз. 23:39.) Сатана використовує таких людей для здійснення своїх темних справ. Нехай усі, хто, слухаючи Євангеліє, залишається невідверненим, бояться, щоб вони коли-небудь не зачерствіли у злобі та не були примушені до дій, яких вони тепер не можуть навіть подумати про. Але якщо ми любимо Христа, тоді ми впевнені, що ніколи не зможемо зіграти роль Іуди. Ми можемо бути спокушені у якийсь злий час відректися від нашого Господа, так, навіть відректися Йому, але ми ніколи не зможемо, ми ніколи не зможемо свідомо зрадити Його.

7 листопада

Іоанна 18:1-9. Ворожі Христу падають на землю.

Як жахливим було те видіння, яке лежало перед Спасителем, коли Він вийшов назустріч своїм ворогам! Якби ми, перш ніж ми пройшли через наші легкі скорботи, знали все, до чого нас мали закликати, як часто наш розум відступав би в жаху! Після того, як ми зазнали гірких страждань, ми відчуваємо, що якби ми знали наперед їхні найдрібніші подробиці, ми були б приголомшені цим видінням. Але Ісус знав кожну дрібницю обставин своїх майбутніх страждань. Він знав біль, який би завдали Йому кожен цвях у Його слабке тіло, і біль, який би викликала в Його чутливому серці кожна зневажлива мова. І, понад усе, Він знав той жах, який би викликала в Його безгрішній душі провина наших гріхів. Він міг би врятуватись від усіх цих мук; але Він добровільно віддав Себе в руки своїх ворогів.

При словах: "Я є," Його вороги відступили назад і впали на землю. Ps. 29.) Голос Ісуса, такий ніжний, що маленькі діти не боялись його чути, був настільки могутнім, що він зламав силу Його впертих ворогів і потряс їхні міцні серця. Його учні колись були підбадьорені під час бурі, коли почули, як їхній Учитель сказав: "Це Я"; але Його вороги були вражені на землю словами: "Я є." У голосі Ісуса є приваблива сила. Ті, хто любить Його, відчувають її. Коли Він говорить: "Прийдіть до Мене," вони підходять ближче. У Його голосі є також відштовхуюча сила. Його вороги відчують її в останній день, коли Він вимовить слово "Відійдіть." Тоді вони відступлять назад і впадуть у прірву знищення.

Якими повинні були бути почуття апостолів, коли вони побачили своїх ворогів, що впали на землю! Якщо вони раділи хоч на мить, вони повинні були ще більше розчаруватися, побачивши їх знову піднятими. І все ж навіть тоді вони не відреклися від свого Учителя; вони мали намір міцно триматися за Його бік через усі Його скорботи. Але Він знав їхню слабкість, хоча вони не знали — Він знав, що вони ще не були досить сильними, щоб визнати Його ім'я перед князями; тому Він скористався нагодою, коли Його вороги ледве оговталися від свого занепокоєння, щоб зробити це прохання — "Якщо ви шукаєте Мене, нехай вони йдуть своїм шляхом". Учні не могли зрозуміти глибокого сенсу цих слів. Коли Ісус мив ноги Петру, Він сказав: "Те, що Я роблю, ви не знаєте тепер; але потім зрозумієте". Учні потім дізналися, що вони були вмиті кров'ю Спасителя; вони також потім дізналися, що Ісус був пов'язаний, щоб вони могли бути назавжди вільними. Якби Він не віддав Себе у руки ворогів, ми повинні були б назавжди залишитися в'язнями сатани.

У останній молитві Спасителя з учнями Він сказав Своєму Отцю: "З тих, кого Ти дав Мені, нікого не втратив". Як Він зберіг їх? Своєю любов'ю, своєю мудрістю та своєю силою. Однієї любові було б недостатньо, щоб зберегти їх у безпеці. Яків був люблячим пастирем, але він визнав, що втратив деяких зі свого стада; бо коли він захищав свій власний характер перед Лаваном, він сказав: Gen. 31:39.) Людський пастир не може зберегти своє стадо від лиха. Але Ісус мав мудрість передбачати наближення кожного ворога та мав силу захищати Своїх учнів від переважних спокус. У цей момент Він передбачає всі спокуси, які будуть насідати на нас. Чи є ми вівцями Його пасовища? Чи чуємо Його голос та чи слід за Ним? Тоді ми будемо захищені від кожної смертоносної небезпеки; тоді ми можемо сказати з апостолом Павлом: 2 Tim. 4:18.)

8 листопада

Матвія 26:51-54. Петро відтинає вухо слузі первосвященика.

Яким було, мабуть, розчарування апостолів, коли вони побачили свого Вчителя в руках ворогів! Ми не можемо дивуватися, що один із них вийняв свій меч, щоб атакувати слугу первосвященика. Ми могли б припустити, що це був Петро, хто вчинив цей необдуманий вчинок; але ми не залишаємося у невіданні щодо цього питання. Іван повідомляє нам, що це був Петро. Можливо, оскільки інші євангелісти писали свої євангелія під час життя цього апостола, вони боялися піддати його небезпеці, розкривши його ім'я; тоді як Іван, який (вважається) написав свій звіт після смерті Петра, не мав підстав приховувати його.

Очевидно, що Петро не зрозумів свого Господа, коли за вечерю він почув від нього такі слова: "Хто не має меча, той нехай продасть свій одяг і купить меч." Якби Ісус хотів, щоб його учні воювали, він не дорікнув би Петру за його необдуманість, сказавши: "Знову вклади свій меч у його місце; бо всі, хто бере меч, мечем і загинуть." Ці слова містили не тільки докір, але й пророцтво про страшні нещастя, які мали спіткати лихих людей, які тепер підіймали мечі проти свого законного царя, Сина Божого. Без сумніву, Петро був здивований, виявивши, що його поведінка була не схвалена його Вчителем. Він, мабуть, думав, що Ісус буде радий бачити, що замість того, щоб покинути і відректися від нього, він готовий боротися за нього проти озброєної юрби. Коли він хвалився своєю вірністю, він мало думав про те, у якій формі прийде спокуса на нього. Вигляд вбивчої банди не так його злякав, як слова дівчини у палаці первосвященика.

Лише Бог знає, які обставини будуть найвипробувальнішими для кожного з нас; бо тільки Він знає, що в серці кожного з нас. Ми, можливо, подолали деякі спокуси, які видавались дуже великими, і все ж таки піддамося іншим, які здаються менш страхітливими. Ніхто не є безпечним, окрім тих, хто, не довіряючи своєму серцю, постійно чекає на Господа на світло і силу.

Наскільки марними були спроби Петра захистити свого Господа! Якби Ісус тільки вимовив слово, кожен з його ворогів був би полоненим могутнім ангелом, і Він Сам знову сидів би на Своєму престолі світла. Якби Він покликав Свого Отця, більш ніж сімдесят тисяч ангелів прийшли б на Його порятунок. І все ж Він стримався вимовити слово. І чому? Він дав відповідь — «Як тоді виповняться Писання, що так повинно бути?» Його Отець від початку оголосив, що Він приготує жертву за гріхи людей. Виконати кожне слово, яке Його Отець сказав, було славним ділом Сина Божого.

Іоанн записує найбільш зворушливе висловлювання, яке Він використав на цій нагоді — "Чи не вип'ю чашу, яку дав мені Отець?" Чи зможемо ми в день нашої скорботи вимовити ці слова? Та якщо ми діти Його, Отець ніколи не дасть нам такої гіркої чаші пити, яку дав Своєму улюбленому Синові. Та чаша була гіркою, бо містила Його гнів проти наших гріхів. Але кожна чаша, яку Бог дає своїм дітям тепер, підсолоджена Його любов'ю; бо Він сказав: "Скільки люблю, стільки докоряю і караю". Жодний людський розум не може уявити, що містила та чаша, яку Ісус випив заради нас. Загиблі духи знають її смак; бо написано про них: Rev. 14:10. Але викуплені ніколи не будуть її смакувати. Чи простив нам Ісус наші гріхи? Тоді наша чаша може містити біль, або бідність, втрату, ув'язнення, або смерть, але ні однієї краплі гніву Божого. Давайте приймемо її вдячно з руки нашого Отця; і хоча сльози можуть текти по наших щоках, і ридання можуть майже задушити наш голос, давайте скажемо: "Чи не вип'ю чашу, яку дав мені Отець?"

9 листопада

Лк. 22:50-53. Христос зцілює вухо слуги.

Дивно, що хоча всі чотири євангелісти згадують про обставини відсікання Петром вуха слуги, однак лише Лука розповідає про те, як воно було зцілено. Здається, що це диво було останнім, яке здійснив Спаситель. В одному відношенні воно було найбільшим. Без сумніву, сила Господня була більш повно виявлена, коли були воскресі мертві; але Його благодать була найбільш прославлена, коли був зцілений Його ворог. Натовпи часто оточували Його, благаючи Його з слізними проханнями відновити зір їхнім сліпим батькам і здоров'я їхнім хворим дітям. Але цей натовп прийшов не щоб благати, а щоб напасти. І все ж милостивий Спаситель зцілив навіть одного з цієї нечестивої компанії.

Який вплив справив цей милостивий вчинок на серце Малха? Чи можливо, що він міг приєднатися тієї ночі до крику: "Розіпни його!" що він міг дивитися з жорстокою радістю, як цвяхи встромляються в руку, яка торкнулася його крові? Це можливо, хоча ми сподіваємося, що Малх не був винним у такій невдячності. Серце людини так жорстке за природою, що ніяка милість не може його розтопити. Є багато людей, які живуть зараз, що отримали більші визволення від руки Бога, ніж Малх, і які ще продовжують бунтувати проти свого Спасителя. Поки Святий Дух не пом'якшує серце, людина залишається ворогом Бога.

Як невдячна була та безліч, з якою Ісус провів останній тиждень свого життя! Він, здавалося, відчував їхню невдячність, коли сказав: "Я був щодня з вами, навчаючи в храмі". Як ми можемо пояснити поведінку людини щодо Викупителя? Писання відкривають таємницю. Це був Сатана, хто вперше налаштував людину проти свого кращого друга; і це Сатана, хто все ще підтримує цю ворожість. Тому Ісус сказав своїм ворогам: "Це ваш час, і сила темряви". Поки серце перебуває під впливом Сатани, воно чинить опір як найбільш жахливим судам, так і найбільш розчулюючим милостям. Наступний факт є свідченням цієї істини.

Молодий місіонер на ім'я Фелікс Кері колись проживав у бірманській імперії. Віце-король, який керував провінцією, у якій він мешкав, був відомий тим, що застосовував дуже жорстокі покарання до злочинців, які вчинили дуже незначні злочини. Одного разу місіонер побачив бідну людину, підвішену до хреста гарячими цвяхами. Глибоко зворушений співчуттям, він пішов до палацу, щоб клопотати про звільнення страждаючого. Хоча він знав, що віце-король заборонив, під страхом смерті, заступництво за злочинців, він не був стриманий від клопотання про нещасну людину. Спочатку він отримав категоричну відмову; але він продовжував благати і навіть заявив, що не покине палацу, доки не отримає бажану милість. Своєю наполегливістю він домігся свого. Він отримав наказ про звільнення злочинця. Він поспішив до хреста. Людина висіла там сім годин, і коли його зняли, майже не мав сили подякувати своєму визволителю. Місіонер взяв його до свого дому і доглядав за ним із ніжністю. Через два тижні поранений міг стояти, а згодом повністю одужав. Чи уважав він настанови свого благодійника? Чи присвятив він своє життя його служінню? Ні, він навіть пограбував людину, яка ризикувала своїм життям, щоб врятувати його. Муки на хресті були недостатніми, щоб викорчувати любов до гріха; ані ніжна співчутливість, показана йому, щоб посадити любов до святості в його серці.

Чи можемо ми припустити, що муки пекла зроблять загублені духи кращими, ніж вони були, коли вперше увійшли до свого темного помешкання? О ні! Біль не може змінити серце. Якби Бог випустив ці душі після тисячі років страждань, вони все одно були б негідними приєднатися до пісень небес і стати перед обличчям Всесвятого. Як зробити наше зле серце кращим? Дух Божий, застосовуючи кров Ісуса, може відняти всю їхню жорсткість. Проповідь Євангелія сама по собі не може пом'якшити їх. Якби вона могла, ті, кого Ісус навчав щодня, не змовилися б проти нього. Давайте просити Отця про дарування Святого Духа, щоб перетворити нас, якщо ми не перетворені; а якщо ми перетворені, щоб дати нам пізнати більше про любов Христа і жити більш на славу Йому.

10 листопада

Марка 14:51-54. Юнак слідує за Христом.

Є багато людей, які стали відомі нам тільки тому, що мали щось спільне з Ісусом. Ми ніколи б не почули про цього юнака, якби він не пішов за ним у цю страшну ніч. Це був момент, який ніколи не слід забувати, коли він почув шум і вирішив піти і побачити, що відбувається. Здається, що він любив Господа і бажав бути з ним у годину небезпеки і ганьби. Але коли вороги схопили його, його мужність зрадила його, і він, залишивши свій одяг у їхніх руках, втік за своє життя. Ця обставина дає нам живе уявлення про той страх, який панував серед друзів Ісуса. Ті, хто трохи раніше міцно трималися за його бік, тепер боялися бути впізнаними як його учні.

Так було з Петром. Він слідував за Ісусом здалеку — так далеко, що він сподівався, що ніхто з ворогів не помітить, що він слідує за Ним. Коли він побачив свого Вчителя, який увійшов до палацу первосвященика, здається, що він теж захотів увійти туди. Але була дівчина, яка охороняла двері, і вона не дозволяла проходити стороннім людям. Однак, був знайдений спосіб для входу цього люблячого учня. Інший учень, який був знайомий з первосвящеником, отримав дозвіл впустити Петра. Ми не знаємо, хто був цей чоловік. Деякі вважають, що це був Іван, тому що він один згадує, що Петро отримав доступ до палацу через іншого учня. Інші припускають, що тільки людина з високим становищем могла отримати таку велику привілегію для стороннього людини. Хто б це не був, очевидно, що він не сказав вхідній, що Петро був учнем Ісуса.

Якби апостол, коли він наважився увійти до палацу, знав, який злочин він здійснить всередині тих стін, він би відсахнувся з жахом. Ми не можемо знати, коли ми входимо в якесь місце, чи будемо ми потім згадувати про наш візит туди з сумом чи з радістю. Будь-яке місце, де ми тяжко згрішили проти Господа, повинно потім розглядатися з сумними почуттями.

Чи був Петро неправильним, увійшовши до палацу? Якби Петро пішов туди відкрито, щоб захистити або втішити свого Вчителя, його поведінка була б шляхетною і сміливою — але він пішов таємно, щоб дізнатися про кінець. Він намагався приховати, хто він був. Ця спроба підготувала шлях до його ганебного падіння. Як він міг сидіти біля вогню, зігріваючись, тоді як його Вчитель стояв відкритим для образ від своїх ворогів? Як вийшло, що його ридання і сльози не видали, хто він був?

Нам вчать молитися: "Господи, не введи нас у спокусу". Дуже небезпечно змішуватися з нечестивими. Щоразу, коли обов'язок кличе нас увійти до їхніх осель, ми повинні озброїтися заздалегідь ревним молінням. Перебуваючи серед них, ми повинні пильно стежити і дивитися на Іісуса заради сили. Наша поведінка незабаром покаже, що ми Його учні. Якщо розмова звернеться до світських веселощів, чи можемо ми здаватися зацікавленими в цьому? Якщо буде зроблений блюзнірський жарт, чи можемо ми приєднатися до сміху? Якщо слуга Божий буде говорити проти, чи можемо ми стриматися від захисту його характеру? І якщо ім'я Іісуса буде блюзнірствуватися, чи можемо ми приховати нашу скорботу та обурення? Коли місіонер Генрі Мартін розмовляв із вченими людьми Персії, він чув, як вони блюзнірствували про це святе ім'я. Він не міг приховати туги, яку він відчував. Навіть язичники самі, коли вони побачили це, були зворушені та здивовані. Вони побачили, що він справді любить Іісуса.

11 листопада

Іоанна 18:19-24. Один із офіцерів ударяє Іісуса долонею.

Є деякі вчинки любові, здійснені на користь Сина Божого, записані в Писанні на вічну честь тих, хто їх зробив. Ми вважаємо блаженною ту, хто обмила ноги Викупителя своїми сльозами; та Марію також, яка помазала Його голову оливою; та Йосипа і Никодима, які загорнули Його тіло у тонке полотно; та невелику компанію жінок, які принесли спеції до гробниці. Навіть той чоловік, який позичив Йому вісла, на якому Він їхав, і той, хто позичив Йому кімнату, в якій Він вечеряв, придбали честь цими вчинками доброти.

Але є деякі вчинки злості, записані в Писанні, на вічну ганьбу тих, хто їх учинив. Таким був вчинок людини, яка вдарив долонею рукою Господа слави. Якби Ісус був звичайним в'язнем, було б не шляхетно бити його, коли його руки були зв'язані. Але хоча офіцер, можливо, не знав, що він був Сином Божим, він повинен був усвідомлювати, що він був не звичайним в'язнем. Він повинен був чути про Його справи милосердя та сили. Що могло бути його мотивом для завдання блюзнірського удару? Чи було це, щоб догодити первосвященикові? Каяфа заохочував злобу у своїх слугах. Він дав пораду, що було вигідно, щоб один чоловік помер за людей. Він був відповідальним за всі образи, заподіяні Спасителеві від моменту Його затримання до моменту Його смерті, бо він був ініціатором усього цього плану. Але кожен, хто брав участь у цих жахливих подіях, буде змушений відповісти за свою частину, якщо тільки він потім не покаявся у своїх вчинках. Деякі, хто злими руками вбили Спасителя, потім були пронизані у своєму серці під час проповіді Петра у день П'ятидесятниці. Хто може знати, чи не був цей офіцер серед тих, хто покаявся? Він міг обмити свою гріховну руку білою, як сніг, у цінній крові Агнця; бо ця кров очищає від усіх гріхів. Якщо так, з яким болем він повинен був озиратися назад на образу, яку він колись учинив Синові Божому! Але якщо він ніколи не покаявся, його сміливий вчинок залишається записаним не тільки у Писанні, але й у книзі Божої пам'яті.

Грішники не мають тепер можливості уразити Господа слави — їхні слабкі руки не можуть досягти його вознесеного престолу. Але вони можуть виявити свою зневагу та ненависть, глумячись над його словом та переслідуючи його людей. Щодня багато образ пропонується Синові Божому. І чому він не мстить за ці образи? Тому що його руки, хоч і не зв'язані більше мотузками, стримуються любов'ю. Він терпеливий щодо нас, не бажаючи, щоб хтось загинув, а щоб усі прийшли до покаяння.

Деякі переслідувачі вмирали, радіючи тим нечестивим ділам, через які вони мали бути вічно засуджені. Про римсько-католицького єпископа Лондона на ім'я Стокслі відомо, що на смертному одрі він хвалився тим, що сприяв спаленню п'ятдесяти чоловік, яких він називав єретиками, але яких ми називаємо мучениками. У тому ж жахливому стані духу святий апостол Павло був би вмер, якби Бог не виявив до нього милосердя, коли він був блюзнителем та переслідувачем; він би вмер, вихваляючись спогадом про день, коли була пролита кров Стефана, та коли він стояв, погоджуючись на його смерть — бо в той час він думав, що робить Богові послугу, чинячи розорення його церкви. Але 1 Tim. 1:14.) Савлові він почув голос із неба, що говорив: "Чому ти переслідуєш мене?" Це був той же голос, який колись говорив на землі іншому переслідувачеві: "Чому ти уражаєш мене?" Слова з неба були супроводжені силою Святого Духа, і вони приборкали людину, що дихала погрозами та вбивством. Бог іноді являв свою всемогутню силу не тільки в перемозі над найсміливішими злочинцями, але й у перемозі над ними в їхніх найсміливіших настроях. Коли їхні гріхи, здавалося, досягли найвищої точки та виявились із найбільшим насильством, тоді його могутня рука принизила їх біля підніжжя хреста.

12 листопада

Матвія 26:59-66. Лжесвідки.

Ті, хто схильний до зла, часто хочуть зберегти зовнішній вигляд добра. Первосвященик не сказав своїм колегам: "Давайте засудимо ув'язненого без суду". Ні - але він таємно шукав хибних свідків проти нього. Коли світ бажає нашкодити святому, вони вигадують виправдання для поганого поводження з ним, вони заохочують його ворогів говорити проти нього, і вони легко знаходять тих, хто виконає їхні бажання. Хоча Ісус провів своє життя у допомозі нещасним, проте були багато хто готовий дати хибне свідчення проти нього. Як тоді можуть слуги Божі очікувати уникнути дихання наклепу? Бог іноді вважає за потрібне зберегти їх від поганих звісток; але загалом він призначає їм частку у зневагах, що випали на його улюбленого Сина.

Було важко знайти двох хибних свідків, чиї свідчення узгоджувались би між собою; і це було суперечливим юдейському закону засуджувати ув'язненого на підставі свідчення лише одного. Зрештою, з'явились двоє, чиї свідчення були прийняті. Вони повторювали слова, дуже схожі на ті, що Ісус справді вимовив, але вони надали їм сенс, якого він ніколи не мав на увазі, і тому вони називаються "хибними свідками". Ті, хто приписує іншим мотиви, не будучи в змозі довести те, що вони говорять, є "хибними свідками". Це дуже поширений гріх - давати хибне свідчення, і він є дуже великим. Це найгірша форма брехні. Він згадується у дев'ятій заповіді, тому що це найбільший гріх такого роду. Той, хто готовий дати хибне свідчення, розповів би будь-яку іншу брехню.

Хто може не здригнутися від думки про провину цих двох фальшивих свідків! Невдячні люди! вони чули слова Ісуса тільки щоб спотворити їх та використати проти нього в годину його скорботи. Але провина первосвященика далеко перевершує навіть їхню провину. Він показав вигляд справедливості, нібито давши Ісусові можливість захистити себе. Він сказав: "Що таке свідчать проти тебе ці свідки?" Але божественний в'язень мовчав, бо він знав, що його вирок вже був визначений.

Якби він відмовився відповісти на наступне питання, як би його вороги тріумфували! Коли первосвященик сказав: "Скажи мені, чи ти Христос, Син Божий?" тоді Господь ясно заявив, що він є. Він не дозволив тіні сумніву залишитися на його божественності. Він рівний Богові. Він і Отець — одне. Ісус не сказав злому Каяфі, що він прийшов померти за нього; але він сказав йому, що він прийде знову, щоб судити його. Коли він говорив про себе як про Суддю, він назвав себе Сином людським. Здається, ніби він готував Каяфу до того, щоб побачити той самий людський образ, який тепер стояв зв'язаний перед ним, одягнений у силу та поставлений на престолі світла.

Ми ніколи не бачили Ісуса. Ми не можемо уявити, яким він був, коли перебував на землі. Але які будуть почуття тих, хто знав його та хто ненавидів його, коли вони побачать обличчя, яке колись було так спотворене, що сяє славним блиском та прикрашене діадемою всесвіту!

13 листопада

Лк. 22:63-65. Слуги первосвященика знущаються над Христом.

Найбільш визначна ніч, відома з початку світу, була ніч перед розп'яттям Господа. Про ніч, коли діти Ізраїля вийшли з Єгипту, написано, що це була ніч, яку слід дуже шанувати перед Господом. Але ця ніч була набагато більш пам'ятною, ніж ніч Пасхи. Тоді всі первенці Єгипту були вбиті, а тепер Первісний Син Божий був зраджений, звинувачений, засуджений і оскаржений.

Це була пам'ятна ніч, коли ангели з'явилися вівчарям Віфлеєма, щоб сповістити про народження святого Немовляти. Тоді ангели раділи, а тепер ангели повинні були плакати, якби вони могли плакати.

Ми очікуємо іншої ночі, коли буде і плач, і радість. Коли Син Божий прийде знову, для половини жителів світу це буде ніч. Який жах відчують деякі, коли остання труба розбудить їх від сну!

Згадаймо події тієї страшної ночі, яку Ісус провів у палаці первосвященика. Людська природа ніколи не проявляла свою потворність у більш яскравому вигляді, ніж у той час. Сатана повинен був впізнати в людині кожну рису свого характеру і побачити, що він справді його син. Але образи не могли принизити Сина Божого. Гріх один принижує. Найгрубіші образи, які людина терпить із лагідністю, підносять, а не принижують. Як славно виглядає Син Божий, оточений не поклонниками, а мучителями, але який терпить всі їхні глузування із божественним терпінням! 1 Peter 3:23.) Він вважав кожну образу краплею у чаші, яку йому дав випити Отець. Він знав пророцтва, які були зроблені про його страждання — Micah 5:1.)

Is. 50:6.)

Якби ми могли прийняти все, що відбувається з нами, як призначення Боже, ми б не були так легко спровоковані, як часто буваємо. І все ж підлість наших ворогів ніколи не могла б бути вилита проти нас інакше, як тільки за декретом Божим.

Існувала винахідливість у торментах, завданих Ісусу, гідна Сатани, їхнього автора. Можливо, пролунав вибух оплесків, коли вперше було запропоновано зав'язати очі цьому лагідному та сумному обличчю, і, без сумніву, був чути нечестивий сміх, коли завдавали кожного удару та питали: "Хто вдарив тебе?" Як би здивувались ці люди, якби Ісус сказав їм, хто його вдарив! Вони мало думали про те, наскільки добре він знав їхні імена; але вони дізнаються потім, що він справді знав, хто вдарив його тієї ночі. Багато інших речей вони богохульно говорили проти нього, хоча лише декілька їхніх блюзнерств записано як зразок решти.

Коли ми думаємо про велич Сина Божого, а потім розмірковуємо про приниження, які він зазнав, розум сповнюється подивом. Хоча святі віками прославляли його за любов, виявлену в їхньому викупленні; хоча їхній хор постійно зростає, і хоча їхня пісня ніколи не припиниться, однак достатньої пошани нашому розп'ятому Спасителю ніколи не можна буде віддати.

14 листопада

Мк. 14:66 до кінця. Петро відрікається від Христа.

Чи є хтось, хто любить Господа, хто читав історію Петра без тремтіння? Хто б міг повірити, що такий люблячий учень виявиться таким невірним у годину випробування! Але людина, навіть коли вона відновлена божественною благодаттю, здатна впасти. Хоча її дух робиться готовим підкорятися, плоть все ще схиляє її до гріха. Апостол Павло свідчить: Rom. 7:22, 23.) Є також спокусник, який завжди ходить як ричить лев, шукаючи, кого він може пожерти.

Падіння Петра описане всіма чотирма євангелистами, і кожним з них згадано деякі особливі обставини.

Перше заперечення було зроблено, коли Петро стояв біля вогню у палаці. Дівчина, яка охороняла двері, звинуватила його в тому, що він учень. Петро, заставлений зненацька, заперечив цей факт. Ми не знаємо, якого зла він боявся, коли вдався до цього гріховного способу порятунку — чи думав він, що буде вигнаний з палацу і позбавлений можливості побачити кінець, чи боявся, що буде схоплений, як його Учитель, і підданий тим же образам і ушкодженням. Здається, що декілька інших людей, окрім прислужниці, дорікали йому у тому, що він має якийсь зв'язок зі святим в'язнем; але він наполіг на своїй брехні, яку вже сказав. Це було перше заперечення.

Переконавшись, що він впізнаний, він вийшов до під'їзду, і тоді — півень співав. Але він не звернув уваги на цього вірного свідка і навіть не згадав попередження Господа. Перебуваючи на під'їзді, і дівчина, і чоловік впізнали його, і цього разу він додав клятву до свого свідчення. Це було його друге заперечення.

Незабаром після цього він повернувся до палацу і був викритий своїм особливим способом говорити, що він прийшов із тієї частини Ізраїлю, яка називається Галілеєю; і оскільки було добре відомо, що більшість учнів Христа були галілеянами, відразу ж припустили, що він один із них. З нагоди цього випадку Петро не тільки відрікся від свого Господа, але він почав проклинати і клястися. Він тепер досяг страшної міри беззаконня. Як далеко він міг піти, ніхто, крім Бога, не знає. Знову співав півень. Цього разу Петро зрозумів голос птаха. І чому? Тому що в той самий момент, коли півень співав, Господь повернувся і глянув на нього. Імовірно, Ісус тепер стояв серед слуг, терпячи їхні образи. Його очі були недавно зав'язані, його обличчя було побито і плюнуто на нього. Те обличчя, таким чином поранене і забруднене, ті очі, які пролили стільки сліз, були звернені до Петра. Не дивно, що він не зміг витримати погляду. Він знову пішов до сіни і гірко плакав. Потім усе минуле було представлено його розуму; усі ті любові, які він відчув, усі обітниці, які він дав, і всі ті підлі відречення, яких він був винен — усе — усе набігло йому на пам'ять. "І коли він подумав про це, він плакав."

Є такі моменти в досвіді віруючого. Блаженні моменти! у які він вчиться більше про свою власну злочинність та про доброту свого Господа, ніж він навчився за роки, що минули раніше. Деякі дії, які він ніколи не розглядав у їхньому справжньому світлі, раптом постають як темні образи проти його милостивого Бога. Жодні сльози, пролиті через зруйновані плани чи важкі втрати, не є такими гіркими, як ці. І все ж навіть тоді він не повинен говорити: "Немає надії." Петро не прочитав у погляді свого Учителя: "Немає прощення для тебе." Як би він міг прожити наступні два дні, якби він відчаявся у прощенні! Якби він був без надії, чи міг би він так поспішно бігти до гробниці свого воскреслого Господа і навіть наважився увійти! Саме думка про те, що він згрішив проти Спасителя, готового простити, змусила його сльози текти так рясно. Саме ця думка врятувала його від відчаю. Його Спаситель колись сказав: "Я молився за тебе, щоб твоя віра не згасла." І вона не згасла.

Істинне покаяння — це суміш скорботи та віри. Грішник каже зі скорботою: "Мій гріх переді мною;" а з вірою: "Є прощення у тебе." Таким є розбите серце, яке Бог не зневажить. Нехай ця молитва буде нашою —

"Якщо біля прірви я необережно блукаю, Перш ніж я повністю відійду, Вдарь мені гостре переконання — Згадай мене тим милостивим поглядом, Тим добрим, докоряючим поглядом, який зламав серце невірного Петра."

15 листопада

Лк. 22:66 до кінця. Синедріон засуджує Христа.

Імовірно, що цей допит не є тим самим, про який повідомляє Матвій. Той допит, здається, відбувся вночі, а цей — вдень. Серед євреїв існувало законодавство, згідно з яким вирок, винесений уночі, не мав сили, і саме на цей закон, як вважається, посилався Єремія, коли говорив: "Виконуйте суд уранці" (21:12). Відповідно, рада зібралась на світанці, щоб підтвердити вирок, який вони винесли під час темної ночі. Ця рада називалась Синедріоном. Вона складалася із сімдесяти осіб, серед яких головним був первосвященик. Іншими членами були священики, які раніше були первосвящениками, або які очолювали двадцять чотири групи — старші, або князі народу; та книжники, або чоловіки, що вивчили закон. Всі вони були людьми, яких світ поважав. Священики, які мали репутацію святості; старші, які пишались благородним походженням, та книжники, які набули великої вченості; всі ці об'єдналися проти Святого, Всевишнього, єдиного мудрого Бога.

Були два члени тієї ради, які не брали участі у діях своїх братів. Нікодим та Йосип з Ариматеї були почесними радниками та правителями в Ізраїлі. Вони також були учнями Ісуса, хоча таємними, бо боялись євреїв. Імовірно, що вони були відсутні, коли рада зібралась, щоб засудити Господа, або якщо були присутні, то відомо, що вони не приєдналися до проголошення вироку про винність.

Як Ісус вже визнав Себе Сином Божим, жодних свідків не було викликано проти Нього. Його власне зізнання було достатнім. Коли Йому поставили запитання: "Чи Ти Христос?", Він показав Своєю відповіддю, що Він міг би довести Своє твердження, якби Його судді були готові слухати. Він сказав: "Якщо Я скажу вам, ви не повірите; і якщо Я також запитаю вас, ви не відповісте Мені, і не відпустите Мене." У попередні випадки Він запитував їх про різні питання, якими Він показав, що Він є Христос, і що Христос є Син Божий. Це велика істина, яку Ісус запечатав Своєю власною кров'ю. Визнаючи її, люди спасаються, бо Іван свідчить: "Хто визнає, що Ісус є Син Божий, у того Бог перебуває, і він у Бозі." Відрікаючись від цієї істини, люди гинуть; бо Іван також свідчить: "Хто є брехун, але той, хто відрікається, що Ісус є Христос? Він антихрист," (тобто ворог Христа,) "хто відрікається від Отця і Сина."

Чи віримо ми, що Ісус є Христос, Син Божий? Якщо віримо, то не можемо залишатися байдужими щодо цього питання. Ми могли вірити в деякі речі, а потім забути, що колись їх чули; або хоча ми все ще віримо в них, ми не повинні сумувати, якщо виявимо, що вони хибні. Але ми не можемо так ставитися до великої істини, що Ісус є Син Божий. Чи зробило б це без різниці для матері, чи вірить вона, що корабель, на якому був її єдиний син, затонув у морі, чи благополучно прибув у гавань? Чи не виявив би кожен сторонній погляд на її обличчя, які звістки вона почула? Ті, хто вірить, що Ісус є Син Божий, вірять, що мають друга дорожчого за найдорожчого дитину, і могутнішого за наймогутнішого монарха, завжди готового і здатного підтримати їх у часи потреби. Вони вірять, що Він помер, щоб спасти їх, і живе, щоб благословляти їх, — що Він буде ходити з ними через долину тіні смерті і вести їх назавжди до живих джерел води. Коли вони кажуть: "Я вірю, що Ісус є Син Божий", їхні серця горять усередині них, і їхні духи радіють радістю невисловною і повною слави.

16 листопада

Матвія 27:3-10. Смерть Юди.

Чи не слід було б нам припустити, після прочитання того, як Юда зрадив свого Вчителя, що він був надто загартован, щоб коли-небудь відчути докори сумління? Але сумління іноді прокидається, коли найменше очікуєш; адже ніхто не може приспати його настільки глибоко, щоб воно не могло бути розбуджене. Коли Юда побачив, що Його Вчитель був засуджений, він покаявся. Здається, тоді він сподівався, що Господь утік, як Він робив раніше. Але якби Він утік, чи був би злочин Юди менш тяжким? Вина гріха не вимірюється його наслідками. Тоді за що ж вона вимірюється? За його мотивами.

Коли Юда усвідомив свою провину, як він вчинив? Він пішов до головних священиків, зізнався у своєму злочині та відмовився від своєї винагороди. Хіба це було все, що він міг зробити? Ні! Якби він любив Ісуса, він зробив би набагато більше. Він пролив би такі сльози, як Петро. Він був би готовий жити, зігнувшись під вагою спогадів про свої злочини, раніше ніж збільшити свої образи проти свого Господа, кінчивши своє життя. Але він був John 6:70.) Сатана визнає, що Ісус є Святим Одним Бога, і Юда зробив те ж саме. Але Сатана не любить Його; так само і Юда не любив Майстра, якого він зрадив, хоча він був примушений докорою сумління визнати Його невинність.

Яким жахливим повинен був бути вираз його обличчя, коли він увійшов до зборів головних священиків, щоб повернути нечесно зароблені гроші! Як він відрізнявся від того погляду, який він мав, коли прийшов, щоб зрадити свого Господа! Тоді він відчував сатанинську радість, а тепер — сатанинське нещастя. Його серце було повне відчаю, а не справжнього покаяння, коли він сказав: "Я згрішив тим, що зрадив невинну кров!"

Наскільки більше ця зізнання збільшила провину головних священиків! Чи могли вони повірити, що Ісус був лихим людиною, коли один з Його найінтимніших супутників зізнався на свою ганьбу, яким відмінним був Майстром, якого він зрадив? Хіба не для того він був обраний Ісусом три роки тому, щоб стати апостолом?

Але як священики прийняли свідчення? Вони відповіли: "Що це до нас? дивись сам на це." Саме так спокусники ставляться до своїх ошуканих жертв. Якби юнак, якого втягнули в гріх хитрими товаришами, пішов до них і сказав: "Дивіться на нещастя, яке ви принесли мені." Що б вони відповіли? "Дивись сам на це." Вони б вважали його докори сумління доказами слабкості та боягузтва. Які страшні докори будуть лунати в обителі відчаю серед загублених душ! З якою гіркотою будуть спокушені дорікати своїм спокусникам, як авторам свого лиха!

Здається, що священики не могли повністю заглушити голос сумління у своїх душах, бо вони дивились на тридцять срібних монет, кинутих на підлогу, з огидою. Вони не наважились повернути їх до скарбниці, виділеної для витрат на храмові служби, але вирішили купити на них цвинтар для чужинців. Можливо, вони думали цим благодіянням спокутувати своє жорстоке поводження з невинною людиною. Вони не усвідомлювали, що таким чином вони виконують пророцтво, яке було зроблене давно пророком Захарієм. Біля Єрусалима було поле, зване гончарним полем. Імовірно, що ґрунт, який використовувався для виготовлення глиняних судин, став непридатним для обробітку і міг бути отриманий за низьку ціну. Спочатку воно було виділено для поховання тих язичників, які прийняли єврейську релігію, але які вважалися недостойними бути похованими з євреями.

Це ще місце поховання язичників. Вірменські християни орендують його у турків. Святе Поле (як воно тепер називається) розташоване біля глибокої та похмурої долини на півдні Єрусалима. Квадратна будівля, висотою близько дванадцяти футів, покриває половину цієї маленької ділянки землі. Через верх, який відкритий, тіла опускаються вниз. Мандрівники, які заглядали в будівлю, бачили трупи, що лежать під нею на різних стадіях розкладу. Поле гончара є пам'ятником низької ціни, за яку був оцінений Спаситель світу. Ті, хто дивиться на це безцінне місце, можуть вигукнути: "Він був зневажений і відкинутий людьми."

Ми не знаємо, яке саме усаміяне місце обрав Юда для здійснення свого останнього злочину. Здається ймовірним, що він прив'язав себе мотузкою до гілки дерева, що нависала над однією з тих прірв, яких багато біля Єрусалима, і що мотузка, підломившись під його вагою, він впав у долину внизу. Там його тіло стало жахливим видовищем і знаком для всіх, хто його бачив, відплати Бога.

У той же день, коли помер Юда, Ісус також помер. Майже в той же час зрадник і той, кого зрадили, увійшли до присутності Бога. З яким невисловним соромом повинен був Юда бачити свого пораненого Господа, прийнятого з радісними вигуками врятованими грішниками! Кров, яку він спричинив до того, щоб вона була пролита, ніколи не змила його власну душу від її темних плям. У той час, як каятливий розбійник був введений бездоганним у присутність Всесвятого, відчайдушний апостол був відданий, з усією своєю виною на своїй голові, до Acts 1:25.) Було добре підмічено доктором Беннетом, що вони перетнулися на шляху. Один, хто тільки що перед тим здавався, що йде до пекла, — пішов до раю; а інший, який раніше здавався, що йде до раю, — пішов до пекла!

17 листопада

Іоанна 18:28-38. Христос постає перед Понтієм Пілатом.

Тепер ми бачимо, як Спаситель був виданий євреями до рук язичників. Понцій Пілат був язичником. Цезар, римський імператор, який завоював єврейську націю, призначив Понція Пілата їхнім намісником. Тільки він мав владу виносити вирок про смерть будь-якої людини. Тому первосвященики та старші привели свого полоненого до його суду; адже ніяке покарання менше смерті не могло задовольнити їхню злобу. Таким чином, було виконано сказане Ісусом, що вказувало на те, якою смертю Він помре. Якби євреї вбили Його, то Він був би побитий камінням; але необхідно було, щоб Він був розіп'ятий. Як наша жертва, Він прийняв на Себе наше прокляття. Бог оголосив у Своєму слові: "Проклятий кожен, хто висить на дереві". Таким чином, Ісус, висячи на хресті з дерева, став прокляттям за нас. (Див. Галатам 3.)

Але коли євреї привели Свого святого в'язня до Пілата, вони відмовились увійти до зали суду. І чому? Тому що вони боялись, як би не бути оскверненими від входу до помешкання язичника, і щоб вони могли дотриматися Пасхи; адже це свято святкувалось протягом цілого тижня, і багато мирних жертв із худоби і дрібної худоби були з'їдені, окрім прісного хліба і пасхального Агнця. Що повинен був подумати Пілат про єврейську релігію, коли він побачив цих людей, які водночас були так зайняті порожніми формами і так спотворені злими пристрастями! Багато хто погано думає про християнську релігію з тієї ж причини. Вони бачать людей, які ні за що не пропустили б відвідування церкви чи причастя, але які повні заздрості, ненависті, злості і всієї недоброти. Вина, однак, не в релігії, а в серцях її прихильників.

Як євреї відмовились увійти до зали суду, вони не були присутні, коли Пілат допитував їхню невинну жертву. Таким чином, Господь отримав короткий відпочинок від їхніх гнівних та галасливих звинувачень. Вони не сказали Пілату, що Ісус сказав, що він є Сином Божим, бо знали, що таке звинувачення не буде сприйняте язичником; але вони звинуватили його в тому, що він зробив себе царем.

Перше питання, яке Пілат поставив Господу, було: "Чи ти цар юдейський?" Святий в'язень не відмовився відповісти на питання. Він дав добру відповідь перед Понтієм Пілатом та визнав, що він є царем. Яку можливість мав тепер Пілат почути істину для спасіння своєї душі! Як жінка з Самарії, він тепер розмовляв із незнайомцем, який міг навчити його всьому. Господь був готовий відповісти на його питання та освітити його незнання; але Пілат не був готовий слухати його голос. Він раптово перервав розмову. Хоча він запитав: "Що є істина?", він не став чекати відповіді. Як він був не схожий на самаритянку, яка залишила Спасителя тільки тому, щоб покликати чоловіків свого міста почути його чудові слова! Якби Пілат вчинив так, як вона, він міг би втратити прихильність свого монарха — він міг би викликати невдоволення євреїв — він міг би втратити свої почесті та навіть життя, але — він би врятував свою душу. Що він тепер мав думати про свою поведінку в тому випадку! Ціну було тоді покладено йому в руку, щоб купити мудрість, але він не мав серця для цього. Ісус знав це, коли сказав йому: "Кожен, хто є від істини, чує мій голос". Пілат не був від істини, тому він не чув його голосу.

Тільки ті, хто любить істину, є від істини; всі інші відвертають вуха від слухання її. Багато хто має можливості чути істину, але не хоче слухати її. Хоча совість говорить їм: "Це істина", вони знаходять виправдання для знехтування нею. Вони кажуть: "У мене немає часу", або "Я образитиму своїх рідних", або "Я зашкодю своєму бізнесу", або "Я занадто молодий, занадто люблю веселощі та занадто щасливий"; і вони часто закінчують тим, що кажуть: "Вже занадто пізно". Був один, хто дав цю жахливу відповідь останньому вісникові милосердя, який підійшов до його вмираючого ліжка: "Вже занадто пізно".

18 листопада

Лк. 23:4-12. Христос постає перед Іродом.

Господь Ісус став перед трибуналами чотирьох суддів. Двоє з них були священиками, Анна та Каяфа, а двоє були правителями, Пілат та Ірод. Про Анну ми нічого не знаємо, окрім того, що він не звільнив свого священного в'язня. Бо написано: John 18:24. Але про інших трьох ми чуємо багато. Хоча всі вони були нечестивими людьми, вони не були однаково винними, бо вони не мали однакового світла і не досягли однакового рівня злочину. Пілат був неосвіченим язичником, Ірод був наставляє Іваном Хрестителем, а Каяфа мав частий випадок чути самого Сина Божого, бо його посада зобов'язувала його проводити весь день у храмі, де Господь часто навчав та здійснював багато чудес. Серця цих трьох чоловік були спрямовані проти Спасителя відповідно до їхнього знання про Його істину. Пілат нічого не знав про Господа і бажав Його звільнити. Ірод щось знав про Нього і йому було байдуже, що станеться з Ним. Каяфа багато знав і був налаштований на Його знищення. Не чути про Христа, що пом'якшує серце, ні бачити Його, ні слухати Його власні слова. Єдиний Святий Дух може зробити нечестиве серце людини любити Спасителя. Ми часто будемо знаходити, що ті, хто був релігійно освічений і хто чув Євангеліє багато років, є більшими ворогами Христу, ніж неосвічений світ.

Але хоча Пілат не ненавидів Ісуса, він мав участь у Його вбивстві. Каяфа звинуватив Його, Ірод не зробив нічого, щоб звільнити Його, а Пілат засудив Його. Кожен керувався різними мотивами. Каяфа був під владою заздрості, Ірод був у загартованому, невіруючому, зарозумілому стані духу, а Пілат боявся розгнівати євреїв та викликати невдоволення римського імператора. Незабаром усі ці нечестиві судді були скинуті зі своїх високих місць, позбавлені своїх блискучих почестей та ввергнуті у глибоку ганьбу. Ірод та Пілат були вигнані у віддалені країни. Кінець Каяфи невідомий.

Існувала одна обставина у справі Ірода, яка збільшила його провину. Він колись був під релігійними враженнями. Був час, коли він із радістю слухав Івана та робив багато чого праведного; але був гріх, якого він не хотів зректися. Він відмовився віддати свою дружину, нечестиву Іродію, дружину свого брата. Якими були наслідки? Його добрі враження зникли, і його серце стало жорсткішим, ніж раніше. Він замкнув Івана у в'язниці, потім відтяв йому голову, а згодом глумився над Сином Божим. Ось він заохочує своїх воїнів до того, щоб вони перетворювали того блаженого та сумного страждальця на посміховисько! Якби він знав, хто стоїть перед ним, він міг би просити його прощення, і він міг би отримати прощення своїх гріхів. Кров, яку пролив Ісус, могла б змити його винну руку та серце, навіть від плям крові Івана Хрестителя. Але він заглушив докори сумління та привів себе до того, щоб вважати релігію байкою. Замість того, щоб боятися побачити Ісуса, якого він вірного слугу вбив, він був надзвичайно радий. Але він буде надзвичайно жаліти наступного разу, коли побачить його; бо тоді він знайде жахливе попередження виконаним, Prov. 1.)

Випадок Ірода не є рідкістю; є багато тих, хто колись отримав добрі враження та хто колись боровся із сильними переконаннями, які тепер стали жорсткими, зневажливими та ворожмилими. Вони не хотіли коритися істині, і тому вони намагалися не вірити їй, і їм це вдалося. Жодні проповіді тепер не змушують їх тремтіти, жодні нещастя тепер не торкаються їхніх сердець; вони загартувалися проти попереджень та переконань, проти милосердя та судів. Ми щиро сподіваємося, що серед нас немає нікого у цьому загартованому стані. Але якщо є ті, хто зараз опирається переконанням сумління, хто може знати, наскільки жорсткими можуть стати їхні серця!

19 листопада

Матвія 27:15-19. Дружина Пілата.

Пілат відчував небажання засуджувати Христа. Він вдавався до різних хитрощів, щоб уникнути винесення несправедливого вироку. Він відправив Ісуса до Ірода; але Ірод відіслав його назад. Потім він звернувся до народу. Він знав, що заздрість до народного прихильності до їхнього улюбленого вчителя була причиною того, що священики видали Його. Тому він сподівався, що народ вимагатиме Його звільнення, на відміну від відомого розбійника на ім'я Варвас. Але чому не сказав Пілат замість того, щоб вдаватися до цих хитрощів, просто і сміливо: "Я не буду засуджувати невинну людину?" У нього не вистачило сміливості протистояти опозиції юдеїв; тому він намагався вислизнути зі своїх труднощів. Чи не чинили ми коли-небудь подібним чином? Коли були переконані, що наш обов'язок негайно зробити певний крок, чи не думали ми: "Я почекаю, сподіваючись, що може виникнути якась обставина, щоб врятувати мене від цього випробування?" Але Бог зазвичай зриває ці плани і ставить нас у таке становище, що ми повинні зробити вибір, або на добро, або на зло.

Пілат був у стані великого замішання, коли прийшло повідомлення, яке збільшило його проблеми. Його дружина відправила до нього, сказавши: "Не роби нічого з цим праведним чоловіком, бо я багато постраждала уві сні через Нього." Це повідомлення було милостивим попередженням від Бога, щоб відвернути його від злочину, до якого він був схильний.

Не записано, що якась жінка виступила проти Господа, коли Він був на землі. Не було жодної Іродіadi, яка б сприяла Його смерті, хоча була одна, що просила голову Івана Хрестителя. У цьому призначенні ми можемо простежити милосердя Бога до жінки. Єва, своїми порадами своєму чоловікові, зруйнувала світ. Обставина ця кинула глибоку тінь на характер жінки. Дружина Пілата, своїми порадами, намагалася врятувати свого чоловіка від причетності до найбільшого злочину світу. Примітно, що дружина Пілата була вшанована сном від Бога, бо, дуже ймовірно, вона була язичницею; але Бог часто діє в умах тих, хто знає Його дуже недосконало. Є багато снів, які не варті уваги; вони приходять (каже Соломон, Єккл. 5:3) через безліч справ, і повні плутанини та неможливостей. Але сон дружини Пілата був іншого роду. Він був посланий Богом, щоб навчити її невіданню та пробудити її страхи. Вона багато чого зазнала у своєму сні; ми не знаємо, чого саме; але вони були жахливими, і всі були пов'язані з праведним чоловіком, який тоді стояв перед трибуналом її чоловіка. Якими повинні були бути її почуття, коли вона дізналася, що її послання було проігноровано, і що Праведник був засуджений! Коли темрява огорнула землю в полудень, вона повинна була підозрювати його причину. Ми хотіли б знати, чи вона коли-небудь справді увірувала в Спасителя, чи її тривога минула без будь-якого спасінного впливу на її душу. Чи чула вона потім проповідь апостолів? Ми не знаємо. Її історія не пов'язана у Священному Писанні. Єдиний подія її життя, що записана, веде нас до надії, що вона знайшла милосердя. Було її привілеєм на землі заступитися за оклепаного Спасителя, коли, за винятком кількох учнів, світ був проти нього. Ми сподіваємося, що їй випала блажена доля вшановувати Його на небі, серед незліченних шанувальників. Вона багато чого зазнала у сні через Нього; ми сподіваємося, що тепер вона знає, що Він зазнав набагато більше страждань на хресті за її гріхи.

20 листопада

Матвія 27:20-25. Натовп обирає Варавву замість Христа.

Яка провина була у тій короткій відповіді, яку люди дали на питання Пілата! "Варавва." Це було ім'я вбивці; проте вони віддали перевагу цьому вбивці Тому, Хто прийшов дати життя світові. Це був не один чоловік, хто зробив цей злий вибір, а цілий натовп. Хіба це не є доказом того, що серце людини відчайдушно зле? Найбільш прекрасний із усіх Істот обляг себе у людській формі, і цілий натовп віддав перевагу вбивці перед Ним. Якби ми могли бачити лагідне і святе обличчя Сина Божого, а потім побачити деградований, підлий, жорстокий погляд злого Варавви, ми б сказали: "Неможливо, щоб люди могли віддати перевагу цьому підлому злочинцеві праведному Спасителеві." Чи хтось із сліпих, яким Ісус повернув зір, приєднався до крику: "Не цього чоловіка, а Варавву?" Чи якийсь язик, який Він звільнив, вигукнув: "Розіпни Його?" Ми сподіваємося, що такий акт невдячності не був скоєний; ми сподіваємося, що Вартимей плакав у якомусь таємному місці, так само як і жінки, які слідували за Ним до Єрусалима. Але коли ми розглядаємо, які численні чудеса Ісус здійснив у храмі, ми повинні зробити висновок, що багато хто з натовпу отримав великі блага від Його лагідних рук. Скільки безпорадних батьків і дітей, що зів'яли, були відновлені Ним до здоров'я і радості! але всі Його милості були тепер забуті, і тільки злочини, у яких Його звинувачували, були запам'ятовані. Що таке людина? Змінна, низька, невдячна. Юда віддав перевагу тридцяти срібним монетам своєму божественному Учителю; натовп – вбивці своєму Благодійникові!

Пілат був вражений шаленою жорстокістю народу. Він боявся чинити опір їхньому крикові, щоб його власне життя не стало жертвою їхньої люті; однак він був так глибоко вражений усвідомленням несправедливості вчинку, який він збирався вчинити, що взяв воду і вмив свої руки перед усіма ними, сказавши: "Я невинний у крові цієї праведної людини; дивіться самі." Але чи могла ця вода очистити його руки від провини? О ні. Пілат мав владу звільнити в'язня; він був зобов'язаний застосувати цю владу. Недостатньо було йому лише свідчити проти зла. Дружина Пілата не могла зробити більше, ніж підняти свій слабкий голос на захист невинного; але Пілат міг би сказати: "Я буду захищати його своєю останньою краплею крові." Як же він був би блаженний, навіть якщо б був розтерзаний розлюченим натовпом! У той день він був би з Ісусом у Раю.

Хто може слухати без жаху прокляття, яке єврейська нація накликала на свою голову, коли вони відповіли: "Нехай його кров буде на нас і на наших дітях!" Вони хотіли сказати: "Якщо він невинний, ми будемо нести провину за його вбивство; але ми впевнені, що він не невинний." Бог почув ці страшні слова. Через сорок років римляни завоювали Єрусалим. Кров тоді текла такими потоками по вулицях, що гасила багато палаючих вогнищ; і хрести були встановлені в такій кількості навколо стін, що не було більше місця, де їх розмістити, ні дерева, з якого їх можна було б зробити. Але хто міг подумати, що в тому жахливому проклятті також містилося благословення! Вони кричали: "Нехай його кров буде на нас;" але Спаситель заступився, щоб вона могла змити їхні гріхи. Прийде час, коли ця дорогоцінна кров змиє всю націю від їхніх беззаконь; і Rom. 11:26.)

До кожної душі, яка чує Євангеліє, кров Ісуса буде або прокляттям, або благословенням. Вона повинна бути на нас, або щоб збільшити нашу вину, або щоб змити її. Не будемо задовольнятися думкою: "Як нечестиві були юдеї, проливши цю кров!" Вона була пролита для того, щоб ми могли вмитися і бути чистими. Ісус живе, щоб вмити своїми руками тих, заради яких Він пролив Свою кров. Апостол Іоанн говорить: Rev. 1.) Нехай кожен грішник прийде до цього Спасителя і вмиється у цьому джерелі. Нехай кожен навчиться говорити:

"Мій Спаситель помер на дереві І піднявся для мене під потоп; Мої гріхи кинуті у це море, Любові, скорбот і крові." Гімн 283. Збірка Рев. Дж. Х. Еванса

21 листопада

Матвія 27:26-30. Військо солдат глумиться над Христом.

Варавва був звільнений, а Ісус був виданий на розп'яття. Ми нічого не знаємо про майбутню історію Варавви. Ми не знаємо, чи вірив він коли-небудь у Того, хто бувведений на страту, коли йому самому було дозволено жити. Але були деякі, такі ж винні, як Варавва, які увірували; і вони відчули, що якби Ісус не був розіп'ятий, вони ніколи не були б звільнені від вічної в'язниці гріха і смерті.

Перед тим, як Ісус був розіп'ятий, він був битий батогом. Це була звичайна практика ставити злочинців до такого варварського поводження. Батіг був гострим та мучительним інструментом, який часто складався з нервів волів та кісток овець. Бідний страждальник був прив'язаний до стовпа, з руками зв'язаними за спиною, тоді як виконавці, всією своєю силою, покривали все його тіло своїми жорстокими ударами. Серед євреїв існував закон, що забороняв завдавати більше сорока ударів за один раз; але серед римлян такого закону не було. Ми не знаємо, скільки ударів розірвало священну плоть нашого Божественного Господа. Саме тоді він лагідно Is. 50:6.) Саме тоді орали його спину, і довго робили свої борозни. (Псалми 129:3.) Але у тих ударах була цілюща сила. Кров, що витікала з тих ран, зцілює рани гріха у людському серці. Написано: "Його ранами ми зцілились." Дійсно, дивно, що удари можуть зцілювати. Але ті, хто перебуває у тривозі від спогадів про минулі гріхи, можуть знайти, що удари Ісуса можуть відновити мир їхнім душам. Невинний Агнець Божий був поранений замість нас, і якщо ми увіруємо у нього, ми будемо зцілені.

Жодної жалості не пробудився в серцях римських воїнів при вигляді страждань Викупителя. Після того, як биття було закінчено, Ісус був відведений назад у величезну залу Пилата, і був оточений усією групою воїнів, числом принаймні шістсот. Це був третій раз, коли він був публічно висміяний. Слуги первосвященика глумилися над його мудрістю. Ірод із своїми воїнами глумився над його невинністю, одягнувши його в білу або розкішну одежу; а тепер воїни Пилата знущалися над його царською гідністю, одягнувши його в червону одежу і прикрасивши його терновим вінком. Самі воїни сплели цей вінець. Вони взяли декілька гілочок рослини, що мала шипи, і з винахідливістю лиходіїв, придумали спосіб завдати біль своєму жертві, втішаючись своїм власним сміхом. Деякі вірні послідовники Ісуса згадували про цей вінець, страждаючи від подібних страждань. Коли на голову мученика Яна Гуса був покладений вінець, не зроблений з тернів, а з паперу, і розмальований зображеннями трьох дияволів, він сказав: "Я радий носити цей вінець ганьби заради нього, хто носив терновий вінець". Він відчував, що страждання Спасителя були гострішими за його власні; він також відчував, що заради нього ці терни кололи чоло Спасителя. Так! Саме заради нас Ісус носив терновий вінець. Жодна зла думка ніколи не виходила з його божественного розуму. Саме заради спокути наших провин крив текла по його святих щоках. Той, хто зазнав усіх цих мук і терпів усі ці образи, був Богом, Богом, який створив нас, хто дає нам дихання, хто підтримує світи! Що повинна бути гріх, щоб вимагати такої спокути! Він повинен бути нескінченно злим. І яким повинен бути Ісус, щоб бути готовим принести цю спокуту! Він повинен бути нескінченно добрим. День прийде, коли він з'явиться прикрашеним багатьма вінцями, але жоден з них не буде складений з тернів. Тоді кожне коліно зігнеється перед ним, не в жорстокій насмішці, а з глибоким благоговінням, і назве його Господом, на славу Бога Отця.

22 листопада

Іоанна 19:4-9. Пілат показує Христа в царських одягах євреям.

Євреї не були свідками тих тортур, які Ісус зазнав від солдатів, бо вони не хотіли входити до будівлі суду. Їхня злоба була б тільки задоволена, якби вони побачили блюзнірських насмішників, що згинають коліна у удаваному поклоні. Коли Пілат побачив окровавленого страждальця, він сподівався, що вид цього змилує серця його ворогів, і тому він вивів його на відкритий майдан і сказав: "Ось людина". Чи можемо ми уявити собі вигляд Людини Христа Ісуса в цей момент? Ми знаємо, що на ньому була багряна і червона одежа, на його голові був вінець із тернів. Ми можемо мати якесь уявлення про його слабке тіло, зігнуте від болю після биття, і про його сумний вигляд, залитий кров'ю; але ми не можемо уявити собі того святого і приборканного виразу його обличчя. Ні один гріховний почуття ніколи не затьмарювало його чоло або не збурювало жодної риси його обличчя; тільки горе зіпсувало той святий лик.

Але вид їхнього скатованого жертви не зворушив жорстоких сердець євреїв. Вони кричали: "Розіпни його, розіпни його". Тоді Пілат сказав: "Візьміть його і розіпніть його". Його метою було не захистити страждальця, а самого себе. Якби він міг уникнути будь-якої участі в цьому вчинку, він був готовий дозволити це зробити. Пілат був егоїстичною і неправедною людиною. Він не відчував жодного благородного співчуття до невинного; хоча страх спонукав його заступатися за нього.

Цей страх збільшився, коли юдеї викрикнули: "Він зробив себе Сином Божим". Тепер Пілатові спало на думку, що ця надзвичайна людина, можливо, справді є божественною особою. Він побажав знову поговорити з ним у залі суду. Яке питання він поставив, коли сказав Синові Божому: "Звідки ти?" Як би здивувався Пілат, якби його ув'язнений в'язень описав йому славу місця, звідки він прийшов! Але він навіть не відповів на питання. І чому ні? Під час попередньої нагоди він відповів на деякі важливі питання Пілата; але з тих пір його нечестивий суддя вчинив насильство над своєю власною совістю і чинив опір попередженню, надісланому уві сні. Він наказав побити невинного і дозволив йому бути замученим варварською командою. Ті, хто закриває очі на світло, скоро знайдуть, що це світло починає тьмяніти. Коли ми не хочемо слухати голос совісті або попередження Бога, ми повинні очікувати, що будемо залишені на шлях до знищення.

Це було знаком того, що Бог був гнівний на Пілата, коли Ісус відмовився розповісти йому, звідки він родом. Він сказав своїм учням, що він був з Отцем і що він прийшов у світ. Саме думка про його первісну велич робить його приниження таким дивним. Якщо ми прочитаємо перший розділ Книги Буття, що містить розповідь про створення, а потім прочитаємо дев'ятнадцятий розділ Євангелія від Іоанна, що описує розп'яття, ми повинні бути здивовані, бачачи ту саму Істоту, що здійснює таке велике діло, а потім зазнає такого глибокого приниження.

23 листопада

Іоанна 19:10-16. Пілат видає Христа на розп'яття.

Це були останні спроби Пілата домогтися звільнення свого в'язня. Ми повинні відчувати співчуття до цього нещасного намісника, який бігає туди й сюди, шукаючи якогось нового способу, щоб виплутатися зі своєї скрути. Шлях до справжнього щастя та вічної слави був відкритий перед ним, але в нього не було серця, щоб іти ним. Він відкинув золоту можливість, яка була йому представлена, захищати найславнішого зі Створінь, що перебувало якийсь час під покровом його руки.

Як низько і як абсурдно було його зарозуміле хвастунство — "Чи не знаєте ви, що я маю владу розіп'яти вас і владу відпустити вас?" Господь у своїй відповіді дав йому урок, розрахований на те, щоб смирити його гордий дух. "Якби ти не мав влади над Мною, якщо б тобі не було дано її згори". До цього принизливого визнання він додав урочисте попередження: "Той, хто видав Мене тобі, має більший гріх". Тоді у Пілата був певний гріх. Той, хто вважався злочинцем, звинуватив свого суддю у гріху! Цей суддя був змушений сказати про свого в'язня: "Я не знаходжу в Ньому ніякої провини". Але уявний злочинець знайшов велику провину у своєму судді. І все ж не найбільшу. Первосвященик, який видав Його Пілату, мав більший гріх. Є потім ступені гріха. Чому первосвященик був більш винним, ніж Пілат? Тому що він вийшов зі свого шляху, щоб знищити Ісуса, тоді як Пілат був покликаний винести вирок у звичайному виконанні офісу, до якого він Rom. 13:1.) Було багато інших обставин, які збільшили гріх Каяфи; його знання Писання, його злі наміри та його хибні звинувачення. Бог знає всі обтяжливі обставини наших гріхів і всі пом'ягшувальні обставини також. Він оцінює наші спокуси і складає точний суд про наш ступінь вини. Коли ми біжимо назустріч спокусі, ми більш винні, ніж коли піддаємося спокусі, яка наздоганяє нас. Але навіть тоді ми винні. Є шлях до порятунку для кожної спокушаної людини. Ні одна істота не є настільки оточена спокусами, що вона не могла б уникнути їх, якщо б дивилася на Бога про допомогу. Бо ми маємо цю обітницю: 1 Cor. 10:13.)

Пілат міг би врятуватися від усіх своїх труднощів; але замість того, щоб уникнути їх, він з кожним моментом все більше заплутувався у цій мережі. Сумно дивитися, як він робить свою останню спробу проти своєї фатальної спокуси. Він вийшов із зали суду, супроводжуючи свого ув'язненого, і зайняв своє місце на "Помост". Вважається, що це був накритий балкон, підлога якого була вкрита мозаїчною роботою, і тому він отримав назву Помост. З цього високого місця він востаннє звернувся до розлюченого натовпу, сказавши: "Чи розіпну вашого Царя?" Відповідь була: "Ми не маємо царя, окрім кесаря". Тоді Пілат віддав свого невинного жертву, і воїни взяли його та повели геть. Якими повинні були бути почуття несправедливого намісника, коли він побачив ворогів, що радіють над своєю здобиччю! Чи могли події того дня припинитися переслідувати його протягом решти його життя? Але його нещастя було близько, і його біда наближалася швидко. (Єремія 48:16.) Через два роки він втратив прихильність імператора і був вигнаний у віддалену провінцію, де, як кажуть, він скінчив життя самогубством. Треба боятися, що було б краще для нього, якби він ніколи не носив царської одежі — якби він ніколи не бачив Сина Божого.

24 листопада

Марка 15:20, 21. Симон несе хрест.

Ми перейшли до нового етапу у стражданнях нашого Господа. Ось Він тепер на шляху до Голгофи, місця свого розп'яття! Увечері напередодні був проведений у горній кімнаті в Єрусалимі, вночі — в саду Гефсиманиї та у палаці первосвященика, а вранці — у залі суду Пілата. Скільки різних скорбот він зазнав у цих місцях! За трапезою і в саду його душа була стривожена — у палаці та залі суду його тіло було побито, оплюване та поранене.

Перед тим, як він вирушив у свою останню болісну подорож, з його плеч була знята царська мантія, і на них були покладені його власні одяг; але ми не знаємо, чи був знятий вінець із терну з його кровоточивих чола. Імовірно, що жорсткі воїни дозволили цьому знаряддю тортури залишитися. Вони мало знали, що це був знак його справжньої гідності.

John 19:47. Євреї були звикли бачити злочинців, обтяжених хрестами, що йшли до місця страти, і зазвичай пропонували найгрубіші образи нещасним страждальцям, коли вони просувалися шляхом. Немає сумніву, що воїни, які раніше мучили Ісуса, тепер переслідували його з безжальним варварством. Але здається, вони знайшли, що їхня жертва ледве могла рухатися під своєю болісною ношею. Піст і чування, молитви та сльози виснажили силу Сина Людського. Він був тепер у тому стані, який описує Давид у Ps. 102:5

Але чи допомогли воїни йому нести його важкий хрест? Ні! це було занадто ганебним тягарем для них, щоб нести, або навіть торкатися.

У цей момент вони зустріли людину на ім'я Симон, уродженця Африки, (країни проклятого Хама.) "Його вони примудили нести його хрест." Ми не можемо бути впевнені, що Симон був небажаним нести його, бо вибір йому не був наданий. Воїни наказали йому виконати цю громадську службу. Чи був Симон ворогом, чи другом Спасителя, чи зовсім незнайомим з його ім'ям та характером, ми не знаємо. Очевидно, однак, що він не приєднався до крику "Розп'яжи його, розп'яжи його", бо він виходив із країни, коли Ісус залишав місто.

У той час вважалося принизливим обов'язком нести хрест зневаженого Ісуса; але згодом це вважалося відзнакою честі. Сини Симона були відомі як сини людини, яка несла хрест Викупителя. Сам Симон ніколи не буде забутий, тому що він був Той, хто ніс хрест Спасителя. Скільки ангелів на небі радісно зайняли б його місце, якби вони могли отримати дозвіл! Ми можемо вірити, що були деякі на землі, хто би, якби міг, ніс тягар свого Господа і розділив його ганьбу. Хіба не жінки, які слідували за ним зі сльозами, радісно не полегшили б його долю? І Петро, який тепер кається у своєму підлому зреченні, — і люблячий Іван, хіба вони не допомогли б нести хрест, якби не страх перед жорстокими солдатами і злобними священиками тримав їх на відстані! Чи думаємо ми, що ми були б бажаючими зайняти місце Симона?

Хоча наш Господь зараз не слабне під вагою свого хреста, його ім'я все ще зневажається, а його люди переслідуються. Він радіє, коли бачить нас готовими терпіти ганьбу заради нього. Деякі принизилися до самого пилу, щоб тільки догодити йому. Дober, моравський місіонер, мав намір продати себе в рабство, щоб навчати негрів шляху до спасіння. Обставини завадили йому здійснити свій намір; але якби він зробив це, чи принизив би він себе? Нести хрест Ісуса і розділяти його ганьбу вважається на небі більш почесним, ніж керувати царствами або відкривати світи. Чи знав Симон про це чи ні, жоден монарх на своєму троні не займав такого чільне становище, як він, коли ніс хрест Назареянина.

25 листопада

Лк. 23:27-31. Жінки, що плакали.

Хоча так багато людей знущалися над нашим Господом у його останні години, однак велика група людей оплакувала його. Ця група складалася переважно з жінок. Апостоли боялися зізнатися, що вони належать до Ісуса, але ці жінки не боялися показати свої сльози.

Апостоли не змогли перебути з Ним навіть години; але ці жінки, без запрошення, супроводжували Його на шляху до хреста.

Ісус цінував співчуття. Він знизій до того, щоб помітити цих плачущих. Він повернувся і говорив до них. Яким був той момент, коли очі їхнього Спасителя, що згасали, зупинились на них! Як жадібно вони повинні були слухати Його слова, боячись, що вони будуть останніми, які вони коли-небудь почують з Його уст.

Він знав, як скоро Його страждання закінчаться, і яка велика радість буде потім; тому Він сказав: "Не плачте за Мною". Він також знав, які довгі і гіркі нещастя чекають єврейський народ; тому Він сказав жінкам: "Плаште за себе і за ваших дітей". Можливо, деякі з тих маленьких дітей, які співали Йому хвалу в храмі, тепер супроводжували своїх матерів і плакали з ними. Це боліло співчутливе серце Спасителя, думаючи про печалі, які чекали їх, а також їхніх батьків; бо Він знав майбутню історію кожної людини в натовпі. Коли діти народжуються в заможних сім'ях, вони приймаються як благословення, але вони вважалися прокляттями в жахах облоги Єрусалима. Ніщо не може дати нам ідею більшого нещастя, ніж крик: "Упадіть на нас", звернений до гір і гор. Таке нещастя євреї почали терпіти, коли через сорок років після розп'яття їхнього царя римляни обложили їхнє місто.

Що означає вислів: "Якщо вони роблять це на зеленому дереві, що буде зроблено з сухим!" У пророка Єзекіїля є невелика притча, в якій єврейська нація порівнюється з лісом, а гнів Божий — з вогнем (Єзекіїль 20:47). Вогонь швидко знищує сухі дерева, а зелені — менш легко. Сухі дерева представляють нечестивих, які підготовлені до знищення; зелені дерева — праведних. Бог дає таке тлумачення притчі Єзекіїля — Ezek. 21:3. Коли Ісус, отже, говорив про зелене дерево, він мав на увазі Себе; а коли говорив про сухе дерево, він мав на увазі Своїх ворогів. Це, здається, є тлумаченням Його слів: "Якщо вони (тобто римляни) так жорстоко поводяться зі мною, який є невинним, що буде зроблено з ВИНОВНИМИ!"

Але чому Ісус говорив про ці нещастя жінкам, що плакали? Чи бажав Він поранити ті серця, які вже кровоточили від скорботи за Його страждання? Ні! Але в Своїй милості Він дав останнє попередження Своїм ворогам. Благочестивий батько, перш ніж покинути цей світ, якщо він зможе, скликає всіх своїх дітей біля свого вмираючого ліжка і, втішаючи одних, попереджає інших про майбутні суди. Його слова, які раніше залишались без уваги, часто глибоко западають у серце в цей урочистий час. Вмираючий Спаситель бажав врятувати Своїх ворогів від майбутнього знищення. Він часто попереджав їх у храмі, і вони не слухали; тепер Він попереджає їх на Своїй дорозі на Голгофу. Але чи євреї — єдиний народ, який коли-небудь скаже горам: "Упадіть на нас?" Ні; всі в кожному віці, кожного народу, кожного стану, які не увірували в розп'ятого Спасителя, будуть сповнені жаху, коли побачать Його, що йде на хмарах небесних. Якщо тепер ми скажемо Ісусу: "Прости нас", ми ніколи не скажемо горам: "Упадіть на нас."

26 листопада

Матвія 27:33, 34. Голгофа.

Нарешті, втомлений Спаситель прибув до місця, призначеного для його розп'яття, — Голгофи, або місця черепа. Вважається, що поблизу нього були печери, наповнені кістками розіп'ятих злочинців. Такі місця євреї вважали огидними, і їм було заборонено входити до храму, якщо вони торкалися мертвого тіла. Це було те огидне місце, на якому мав бути принесений у жертву невинний Агнець Божий за гріхи людей.

Але існувала прихована причина, чому Бог дозволив людям обрати це забруднене місце для виконання страти Викупителя. Він наказав первосвященику один раз на рік кропити кров'ю бика та козла на місце милосердя у Святому Святих, щоб здійснити спокутну жертву за гріх. Тіла цих тварин були віднесені до місця поза табором, або містом, і спалені. Їхня кров представляла дорогоцінну кров Христа, яка заступається за нас перед Богом. Тому що його кров спокутує гріх, його тіло було віднесене до огидного місця поза містом Єрусалимом. Ця божественна таємниця пояснюється в Посланні до євреїв (13:11, 12): «Бо тіла тих тварин, кров яких приноситься до святилища первосвящеником за гріх, спалюються поза табором; тому і Ісус, щоб освятити людей Своєю власною кров'ю, постраждав поза містом.»

Перед розп'яттям воїни дали йому оцет, змішаний із жовчю, гіркий напій, який він тільки скуштував і потім відмовився пити. У Євангелії від Марка написано (15:23): «І дали йому пити вино, змішане з мирром, і він не прийняв його». Чи був цей келих вина тим же самим, що і келих оцту (який є слабким вином), чи був це інший келих? Більшість коментаторів вважають, що це були різні келихи.

Вино, змішане з мирром, здається, було заспокійливим напоєм, даним злочинцям перед тим, як їх розіп'яли, щоб зробити їх менш чутливими до болю. Від цього пом'якшення його страждань Спаситель відмовився прийняти.

Оцет, змішаний із жовчю, здається, був запропонований солдатами у дусі глумління. Деякі кати своєю співчутливістю приносили комфорт невинним страждальцям. Вони відверталися і плакали, коли кров текла з відкритих ран. Коли шотландського мученика Уишара вели до стовпа, кат, впавши на коліна, сказав: "Пане, я прошу вас, пробачте мене, бо я не винний у вашій смерті." Але чоловіки, які оточували Господа, мали більш жорстокий характер — вони не відчували жалю, вони не показували милосердя; тому написано в Псалмах, Ps. 69:20, 21.)

Коли ми були покладені на ложа страждань, як по-різному ми були обходимі! Добрі друзі та вірні слуги задовольняли наші потреби та передбачали наші бажання. Багато вмираючих віруючих, коли їм підносили напій до їхніх пересохлих та тремтячих губ, згадували про оцет, змішаний із жовчю, який їхній Спаситель відчув у похмурому Голгофі.

27 листопада

Лк. 28:33, 34. Розп'яття.

Кожний невинний страждальець вважає за ганьбу бути змішаним із лиходіями. Він краще постраждає один або з іншими невинними людьми, ніж буде ведений до виконання страти разом із злочинцями. Мученики зазвичай були ведени до стовпа разом і в свої останні моменти користувалися солодким товариством праведників.

Але славний Син Людський був приведений до хреста разом із двома лиходіями, або злочинцями. Їхні імена були з'єднані з його ім'ям в історії страт того дня. Таким чином було виконано пророцтво, вимовлене Ісаєю — Is. 53:12. Якби Іван Хреститель був розіп'ятий із ним або хтось із його власних учнів, ганьба його смерті не була б такою великою. Але ганьба була одним із інгредієнтів його гіркого келиха. Ганьба є наслідком гріха, і той, хто ніс наші гріхи, також ніс і нашу ганьбу.

Його смерть була не тільки ганебною, але й болючою. Можливо, немає іншого способу смерті, який спричиняє такий тривалий біль, як розп'яття. Це було до вподоби жорстокості язичницьких сердець, щоб вигадати такий спосіб тортури, і він продовжував застосовуватися, доки римський імператор Костянтин не навернувся до християнської віри. Він скасував розп'яття і призначив повішення як покарання для найбільших злочинців.

Нещасний жертва, якого мали розіп'яти, спочатку був розтягнутий на своєму хресті, який лежав на землі. Його руки і ноги були схоплені чотирма солдатами; потім через кожну руку був забитий цвях, а інший через обидві ноги. Після цього хрест був піднятий, і один кінець із раптовим ривком був вставлений у підготовлену яму. Розкриті рани, піддані повітрю, запалилися, а кров, порушена в її циркуляції, спричинила, що голова пульсувала і горіла, а серце відчувало утискання з нестерпною вагою. Це була смерть, яку Давид, коли він говорив Духом Святим, передбачив, що його Відкупитель зазнає—"Збори нечестивих оточують мене; вони прокололи мої руки і мої ноги;"—ті благодатні руки, які повернули стільки нещасних об'єктів до здоров'я і радості—ті блаженні ноги, які топтали стільки грубих шляхів, щоб спасти загиблих грішників, і врешті—шлях до самого Голгофти!

Але чи відчував страждаючий Син Людини обурення проти тих, хто вганяв цвяхи в його благословенні кінцівки? Послухайте слова, які він вимовляє, коли простягся на хресті. Чи є це скарга? Ні! це молитва. Чи молиться він проти своїх ворогів? Ні! він заступається за них — "Отче, прости їм; вони не знають, що роблять". Він заступається за чотирьох воїнів, які завдали йому ран, — за натовп, який глумився над ним, — за юрбу, яка кричала: "Розіпни його". Вони не знали, що роблять. Каяфа знав, що робить; Юда знав, що робить, але більшість ворогів Христа згрішили через незнання. І все ж вони були винними, бо любили незнання. Можна було б сказати про всіх них, що вони "любили темряву більше, ніж світло, бо їхні справи були злими". Що вони повинні були відчути, коли вперше дізналися, що людина, яку вони образили, і мучили, і стратили, був Син Божий! Нам сказано, що деякі з них відчули, і що вони сказали. Коли Петро у своїй проповіді оголосив Acts 2:23, три тисячі були уколоті в своїх серцях, і сказали: "Чоловіки і брати, що нам робити?"

Чи є хтось із вас, хто може згадати, що відчув, коли вперше дізнався, проти якого Спасителя він грішив усе своє життя — коли вперше дізнався, що поки він уражав його своїми порушеннями, він заступався за його прощення? Тоді ви дивилися на нього, якого уразили, і тужили, як той, хто тужить за своїм єдиним сином. Це були гіркі сльози, які ви пролили біля ніг розіп'ятого Ісуса, і все ж вони були благословенними сльозами — вони були сльозами покаяння, які так ціняться в очах Божих. Але не сльози змили ваші гріхи; ні, це була дорогоцінна кров Христа, яка зробила ваші червоні плями білими, як сніг.

28 листопада

Іоанна 19:19-22. Надпис.

Існувала звичка писати на хресті злочинця злочин, за який він страждав. Але Пілат не міг знайти жодної провини в Ісусі; тому, замість того, щоб написати звинувачення, він написав титул — "Цар Іудеї". Чи вірив тоді Пілат, що людина, яку він засудив до смерті, була законним володарем єврейської нації? Здається, він вірив у це, і навіть боявся, що Він більший за царя — Син Божий; бо нам сказано, що коли євреї сказали: "Він зробив Себе Сином Божим", Пілат дуже злякався. (Іван 19:8).

Як велике було злочинство розп'яття Того, про якого він думав так високо! Він, можливо, намагався задовольнити свою совість, написавши цей царський титул на хресті; але цей вчинок тільки виявив його провину в більшому світлі. Скільки є тих, хто наслідує цю частину його поведінки! Вони роблять те, що, на їхню думку, є неправильним, і вони уявляють, що вони спокутують свою провину, кажучи, що вони знають про це неправильно, хоча продовжують робити це. Бог не буде так обманутий. Він не задовольняється визнаннями, що не супроводжуються жодними зусиллями діяти послідовно. Якщо Пілат не вірив, що Христос є Царем Іудеї, чому він дав Йому такий титул? а якщо він вірив у це, чому він не зняв Його з хреста? Він був або брехуном, коли писав те, у що не вірив, або вбивцею, коли розіп'яв невинну людину. Він був, насправді, вбивцею, тому що засудив того, кого він знав невинним — царевбивцею, тому що ця невинна людина була царем, і богоборцем, тому що цей цар був Сином Божим. Якими хибними кроками він дійшов до глибини злочину!

Проте великий гріх Пілата був засобом прославлення Бога. На хресті Ісус був проголошений Царем. Трьома мовами, найбільш відомими в Єрусалимі, було написано славне ім'я. Євреї читали його єврейською — римляни латинською — і люди всіх народів грецькою. Перед його народженням Йому було сповіщено його матері як Царя. Ангел Гавриїл оголосив: «Він буде царювати над домом Якова навіки». У дитинстві мудреці зі Сходу запитували по всьому Єрусалиму: «Де Той, хто народився Царем Юдеї?» Коли Нафанаїл вперше увірував у справжнього Месію, він вигукнув: «Равві, Ти єси Цар Ізраїля». Але народ, який Він прийшов спасти від рук їхніх ворогів, відкинув Його. Трон, який їм дав, був хрест.

Але чи ніколи Він не буде царювати над своїм древнім народом? Чи не походив Він від їхнього улюбленого монарха, переможного Давида? І чи не було обіцяно Давидові, що Месія буде сидіти на його престолі? (Псалми 132.) Ця обіцянка не зазнає невдачі. Свій власний народ визнає Його Сином Давидовим як свого царя; бо написано: Zeph. 3:14, 15.) І чи є Він Царем тільки юдеїв? Коли Він прийде знову, буде Rev. 19:16. Що тоді станеться з тими, хто відмовився підкоритися Його лагідному пануванню?

29 листопада

Іоанна 19:23, 24. Розподіл одягу.

Під час того, як Господь Ісус страждав на хресті від невідомих мук, біля його ніг воїни ділили його одяг. Вони мало уявляли собі, що в той час вони виконували пророцтво, яке було записане тисячу років тому. Зазвичай воїни ділили між собою одяг розп'ятого; але незвичайним було те, що вони знайшли такий цінний одяг, що замість того, щоб розірвати його, вони кидали жереб для нього. Це була дуже примітна обставина, і один із багатьох знаків, якими справжній Месія був вказаний усім, хто пам'ятав слово Боже. Але воїни, будучи язичниками, не могли знати, коли вони ділили одяг, що вони виконують давні пророцтва. Вони думали про свої дрібні вигоди і були цілком несвідомі того, що вони здійснювали дію, яка давно була передбачена і буде назавжди запам'ятана.

Дано опис одного із Господніх одягів. Це був одяг без шва. На Сході досі носять свого роду плащ із рукавами. Шов зазвичай іде посередині або розділяє його впоперек. Цей шов негарний, і ті плащі, які зроблені без нього, дуже цінуються. Природно, виникає питання, як сталося, що Син Людський, який був таким бідним, мав цінний одяг. Деякі припускали, що одна з тих побожних жінок, які служили йому зі своєї речовини, могла своїми руками створити безшовний одяг. У дні Реформаторів побожні жінки вважали за честь підготувати одяг, у якому буде похований мученик. Як велика була честь створити одяг для Того, Хто був виразним образом Отця і світлом Його слави!

Одяг, який носив Ісус, мав у собі чесноту, що перебувала в його священному тілі. Сама підолва його одягу, коли її торкалася рука віри, могла вилікувати відчайдушні хвороби; але тепер його одяг був розірваний невіруючими солдатами. Кров, що витікала з його ран і поранених чола, мабуть, покривала їх плямами. Це було б противно бачити людей, що кидають жереб біля хреста злочинця, хоч би яким він був підлим; але бачити їх, що діють таким чином, біля хреста страждаючого Сина Божого, було надзвичайно жахливим.

Хоча хижі солдати захопили той одяг, який міг би вкрити тіло Спасителя в його гробі, його Отець забезпечив йому краще вбрання. Лініна, чиста і тонка, була складена навколо його священних кінцівок вірними руками Йосипа і Никодима. Коли він воскрес, він залишив навіть це вбрання у своєму гробу. Ми не можемо навіть уявити собі слави, з якою він тепер одягнений. Його одяг ніколи більше не буде вкритий його власною кров'ю. Це кров його ворогів буде кропити його одяг, коли він прийде знову. Бо він сказав: Is. 63:3.

30 листопада

Матвія 27:39-44. Усі люди об'єднуються, щоб глумитися над Христом.

Серед страждань нашого Господа глумління займало чільне місце. Чотири рази протягом кількох годин він був публічно глумлений; спочатку в палаці Каяфи — потім у домі Ірода, далі в суді Пилата, і останнього разу на Голгофі, коли він висіїв на хресті. У цьому випадку люди всіх станів об'єдналися, щоб інсультувати його. Начальники і народ, євреї і язичники, солдати і громадяни, одностайно глумилися над Господом Слави. Навіть розбійники, своїми лайками, показали, що вони вважали його гіршим за себе. Як відрізняється ця сцена на землі від тієї, що тепер свідчиться на небі, де істоти всіх чинів, чи то будуть троні або панування, начальства або влади, співають одну пісню поклоніння!

Нечестивий натовп глумився над умираючим Спасителем різними способами — глумився жестами, бо вони хитали головами — глумився ділами, бо воїни приходили до нього, пропонуючи йому оцет — (Лк. 23:36,) і, перш за все, глумився словами. Здається, що ніхто не вимовляв більше образливих промов, ніж священики, книжники та старші. Замість того, щоб звертатися до самого Сина Божого, вони говорили один до одного та до людей. Більш важко чути, як наші вороги говорять проти нас іншим, ніж чути, як вони вимовляють ті ж самі докори на нашу адресу. У такому способі нападу проявляється більше зневаги, ніж у прямому нападі. Ісус чув, як ці зневажливі люди говорили тим, що були навколо: "Він врятував інших; себе він не може врятувати". Вони хотіли змусити людей сумніватися в тому, чи справді він врятував інших, оскільки він не врятував себе. Але такий задум не міг вдатися, коли так багато людей, врятованих від сліпоти та хвороби, можна було бачити на всіх вулицях Єрусалиму; і коли навіть один із слуг первосвященика тільки що відчув на собі його цілющу силу. Якби УСІ, яких він врятував від ВІЧНОЇ смерті, з'явилися, щоб свідчити про його силу, яке славне суспільство покрило б Голгофу! Вони з'являться в майбутній день, разом із багатьма тоді, і навіть тепер нерожденими, — вони проголосять в один голос: "Він врятував нас". Як щасливий кожен, хто тепер присутній і може справді сказати: "Він врятував мене!" Він готовий врятувати кожного з нас. Це був тільки він сам, якого він не хотів врятувати, бо він знав, що якщо він врятує себе, він не зможе врятувати нікого іншого. Якби він зійшов із хреста, тоді ми ніколи не змогли б піднятися з гробу.

Чи не повинна була поранити його душу, щоб почути істот, за яких він вмирав, що говорили: "Якщо Ти Син Божий, зійди з хреста?" Якби всі війська Сатани зібрались, щоб глумитися над ним, їхні насмішки не були б такими випробувальними. Як легко він міг би показати своїм невдячним істотам, що він Син Божий! Йому потрібно було лише вимовити слова, і цвяхи б упали з його рук і ніг. Але ЛЮБОВЬ прив'язала його до місця тортури — любов до свого Отця, який, здавалось, відмовився від нього — любов до своїх ворогів, які вимовляли найбільш провокаційні промови. Чи не є ця дивовижна любов — незбагненна любов! І все ж багато хто чув про неї, не соромляться заявляти, що вони не люблять Ісуса; а інші, які кажуть, що люблять його, показують своєю поведінкою, що вони не люблять. Чи любимо ми справді цього співчутливого Спасителя? Чи не прагнемо ми любити його більше? Це було постійне молитва апостола за всіх святих, щоб вони могли "пізнати любов Христа, яка перевершує знання". Давайте відвідаємо Голгофу — сядемо біля підніжжя хреста — дивимось на кровоточивого Агнця. Хоча наші серця могли бути колись розм'ячені Святим Духом, вони стануть знову жорсткими, якщо ми будемо триматись на відстані від цієї сцени скорботи і любові.