Розділ у Провіденції та Благодаті

Розділ у Провіденції та Милості

Моменти Мовчання

Від Джона МакДаффа

«І тоді надійшли Його учні, і дивувались, що з жінкою Він розмовляв. Проте жаден із них не спитав: Чого хочеш? або: Про що з нею говориш?» (Івана 4:27, UBIO)

Священна історія зберігає багато кризових годин захоплюючого інтересу. Такою була нагода, коли старий Суддя Ізраїля сидів біля дороги, ' тремтячи за ковчег Божий' — коли свободи його країни, безпека священного символу, якого він був хранителем, і доля його власної сім'ї, були всі пов'язані з моментними питаннями боротьби. Такою ж була подібна нагода, коли Давид сидів у муках очікування між двома воротами, коли битва вирувала в лісах Єфраїма, і коли, з батьківськими почуттями, що перемагали над більшими інтересами, він запитав у поспішному і тривожному поспіху: "Чи безпечний молодий чоловік Авесалом?"

Мало хто серед нас, безсумнівно, у нашій індивідуальній історії, не знав подібних сезонів — коли телеграф блиснув своїм несподіваним повідомленням про віддалене горе, або жахливу аварію; або коли у нашому власному домі ми спостерігали вісниківські симптоми розчинення, що збиралися навколо якоїсь улюбленої подушки — 'життя врівноважене в одному подиху' — коли надія і страх мали протягом довгих днів свої чергові тріумфи, і коли безпомилкове свідчення було дане вмілими спостерігачами, яке пильне прихильність занадто добре розуміла, що одужання було безнадійним.

Або, навпаки, багато хто, напевно, може згадати досвід іншого роду — радісні спогади життя — світлі віхи та орієнтири на шляху — події, що мають велике значення, які зберігаються в сонячних спогадах — народження дитини — повернення сина чи брата, який довгий час був відсутній, з далекої країни — перший успіх у бізнесі — тріумф у боротьбі з гідними амбіціями; або, можливо, електричне повідомлення, яке принесло радісну звістку про те, що хвороба та небезпека нашого друга минули, або що він вийшов неушкодженим із вогненної хвилі битви, або був врятований із якогось корабля, що гине. Ці та подібні до них, які, напевно, підказує кожен окремий досвід, утворюють "illi dies" давніх римлян — дні, які вони звикли позначати білою або чорною крейдою, символами радості чи горя.

Але який період часу можна порівняти за своєю значимістю з великим кризовим годинником перетворення душі; годинником, подібним до того, який ми розглядали в попередньому контексті — тріумф світла над темрявою — істини над помилкою — життя над смертю? Яке повернення можна порівняти з поверненням блудного сина до небесного Отця? Який день так само заслуговує бути відзначеним білою крейдою радості, як і день, який свідчить про звільнення душі від вічної небезпеки та загибелі? Яке народження можна порівняти з народженням спадкоємця безсмертя?

Чи варто дивуватися, що такі важливі епохи нашої земної історії, про які ми говорили, повинні в момент їхнього настання вражати дух у мовчання? що язик у такі періоди хвилюючих емоцій не зможе говорити — що мова виявиться німою?

Чи є це час скорботи, всепоглинаючої печалі? Слово "всепоглинаючої" передає наш сенс — губи в цей момент відмовляються розповісти про таємниці німілого, ураженого, ураженого серця. Скорбота завжди найглибша, найглибша, де ті, хто горює, можуть обмінюватися лише німими поглядами крізь стримливі сльози. Три друга Іова, коли вони почули про його збільшені нещастя, сиділи разом з ним на землі з роздертим плащем та вкритими пилом головами протягом семи днів і семи ночей, і, як ми читаємо, "ніхто", не сказав йому слова, бо вони бачили, що його скорбота була дуже велика". «І тоді надійшли Його учні, і дивувались, що з жінкою Він розмовляв. Проте жаден із них не спитав: Чого хочеш? або: Про що з нею говориш?» (Івана 4:27, UBIO)

Або це радісна подія? Радість теж має свій дивний, приголомшливий момент. Отримання раптової та радісної інформації відомо, принаймні на якийсь час, паралізувало мовчання надмірно напружені почуття, щоб міцно тримати в цей момент шлюзи мови. Думка поглинена в собі.

Така картина перед нами тепер. Особа, навколо якої збирається основний інтерес у цьому оповіданні, визнала того втомленого мандрівника, що сидів на краю криниці Якова, бути обіцяним Месією, Спасителем світу. Вона залишається німою під одкриттям, яке було їй зроблено — вона зберігає виразне мовчання, або мовчання, яке, можливо, мало свій вихід тільки в сльозах.

Ісус, її великий визволитель, який розірвав пута всього життя і ввів її в славну свободу, бачить у цьому значному торжестві Своєї благодаті перші плоди величезного духовного врожаю в Самарії — перший трофей серед вигнаних Ізраїля. Поглинений роздумами, яким дали життя такі думки, Він теж зберігає значуще мовчання.

Учні тільки що повернулися зі своєї місії до сусіднього міста. Останні, але дуже важливі слова розмови, можливо, дійшли до їхніх вух—"Я, що говорю вам, є Він". Вони не могли не помітити наслідки цього відкриття. Глибока, але стримана емоція жінки; глеки та водоносні горщики, що лежали біля неї, тепер були забуті та ігнорувались. Але хоча їхніми обміненими поглядами (ще сповненими старими упередженнями) вони дивувались, що їхній Учитель розмовляв із цією забороненою самарійською жінкою, ніхто з них не вимовив жодного слова—усі три сторони були вражені та зачаровані—жінка, яка хвилину тому була такою вільною та балакучою, учні, з їхнім здивуванням та подивом, викликаними порушенням національного та сектантського етикету. Але що б не було в їхніх внутрішніх думках, ці були стримані—"Вони були здивовані, що Він розмовляв із жінкою, але ніхто з них не запитав Його, чому Він це робить чи про що вони говорили."

І третій, і найбільший з усіх, віддає Себе більше ніж усі інше значущій тишині того годинника. Ніби не усвідомлюючи жодної людської присутності, Його око та Його серце, здається, зупинились на якійсь темі віддаленого, але величного споглядання. "Шум лучників на місцях водопою" на цей момент затих; кожний лук розтягнутий, кожна мотузка та глек перебувають у спокої; другорядні дійові особи сцени стоять, дивлячись один на одного, тоді як їхній Господь залишається сидіти на кам'яній межі криниці, дивлячись на поля живого зеленого кольору, що хвилюються навколо Нього в цьому просторі рівнини, та дозволяючи їм, як ми побачимо пізніше, бути тлумачами та інтерпретаторами Його власної радості серця.

Цілком можливо, що учні, навіть уже тоді, не були чужими для подібних моментів поглибленої задуми з боку їхнього божественного Вчителя; і хоча вони не розуміли природи цих таємничих бесід, вони відчували, що не сміють, або не хочуть, втручатися в їхню священність. Старий Апостол і Євангеліст, коли він писав це останнє Євангеліє, ніби мав яскраве спогад про більше ніж один такий урочистий захоплюючий момент, що накладався на інакше знайоме і довірче спілкування. Серед пустоші пам'яті він тоді згадав ці моменти стримування і значного мовчання біля криниці Сихаря; і наприкінці своєї історії він знову записує подібне стримування, накладене на себе і своїх спів-апостолів нагоди останньої зустрічі на березі озера Геннесарет: "Жоден з учнів не наважився запитати його: Хто ти?"

Отже, ми повторюємо, здається, ніби вони були звиклими, при особливих випадках, накладати стримування на свою безпідставну цікавість. І все ж, у той же час, вони навчилися покладати досконалу непохитну довіру на мудрість і праведність діянь свого Вчителя; вони добре знали, що навіть у цих мовчаливих роздумах були заховані нерозкриті цілі любові і милосердя. "Жоден з учнів не наважився запитати його: Хто ти? відчуваючи, що це був Господь." Ці цілі могли бути таємничими. Криниця, як і земний символ під їхніми ногами, могла бути глибокою; проте ніхто не сказав: "Що ви шукаєте?"

Хоча вже раніше ми були підведені до очікування цієї теми в попередньому розділі, давайте ще раз виведемо одну велику урок із слів, які очолюють цей розділ,— обов'язок мовчання під час божественного управління. Часто, як і учні в Сихарі, ми маємо підстави дивуватися справам Господнім. Їхнє дивування цього разу виникло через погану причину, лише сектантське та рабинське забобон—що їхній Учитель, який був із коліна Юдиного, порушив єврейський умовність, ведучи розмову з жінкою, і до того ж із жінкою із відлучених самарян. Вони б, не пройшло багато тижнів, припинили своє здивування. Їхні упередження були б викриті, а мудрість і благодать їхнього Господа виправдані.

Часто ми, хоча в нашій сліпоті, маємо більші підстави, ніж вони, дивуватися Його шляхами. Провидіння часто говорять про нього як про темну загадку. Ім'я Бога, як Він оголосив його Маноа, є "Таємниця". Він не дає звіту нікому про Свої справи. "Я, Господь, перебуваю в густій темряві." 'Він ставить Свої сліди в морі.' Ці сліди не можна відстежити на мінливих хвилях. Вони схожі на слід корабля, що залишає тимчасове заглиблення в океані; темні хвилі закривають його, і жодного сліду любові чи мудрості не можна побачити—"Твій шлях у морі; Твій шлях у глибоких водах, і Твої сліди не відомі."

Сліпе невір'я, оскаржуючи справедливість Божого промислу, схильне запитувати: "Що Ти шукаєш у цій катастрофі?" Те раптове знищення моєї світової справи та перспектив — серце щиро підказує питання: "Що Ти шукаєш у цьому?" Розграбування дорожчої домашньої скарби — "Що Ти шукаєш тут?" "Усі, хто знає Його ім'я, кажуть: Як зламано сильний жезл і прекрасний прут!" "Прекрасний прут", гілка, що розпускається, дитяча квітка — "Що Ти шукаєш тут?" Ці колиски спорожніли; ці ямочки на щоках перетворилися на блілий мармур! Чому смерть не взяла зів'яле і засохле покривало з осінньої гілки, а оголила зелений саджанець? Чому не взяла бурі листи в'ялого троянд, аніж початок цвітіння, перш ніж літнє сонце встигло освітити його фарби чи видобути його аромат?

Або, що ще дивніше, "Зламано сильний жезл!" Що Ти шукаєш тут? Прекрасний прут відсутній через свою красу, але сильний жезл відсутній ще більше через свою силу. Де мудрість у тому, щоб відібрати підпорку від руки слабкого — опору від хитких кроків старості? Чому ж так підкладено сокиру під корінь мужності у її розквіті? "Як зламано сильний жезл?" Саме такий (якщо хочемо, те й скажемо) є плач багатьох розчавлених і сумних сердець під таємницею Божого промислу. Але обов'язок, радість, прерогатива, тріумф віри — мовчати. "Вони були здивовані, знайшовши Його, що розмовляє з жінкою, але ніхто з них не запитав Його, чому Він це робить чи про що вони говорили."

Щоб не питати про причини, не питати "чому чи навіщо"; лежати в побожній покірності під незбагненним покаранням, визнаючи, хоча ми можемо не бути в змозі зрозуміти, вірність великого Карателя, який часто таким чином ховається і мовчить, саме щоб викликати беззаперечне вірування та безумовну довіру. Що сказав Давид під час складної темної індивідуальної та сімейної спроби? "Я мовчав у мовчанні; я зберігав мовчання навіть від добра."—"Я мовчав, я не відкривав своїх уст, тому що Ти зробив це." Що сказав Аарон під час глибшої, сумнішої, більш приголомшливої спроби? Він нічого не сказав—"І Аарон зберіг мовчання." Що сказав Той, хто більший за земного священика чи царя, у моменти таємничих страждань? "Він був пригноблений, і Він був уражений, але Він не відкрив Своїх уст: Він був приведений як ягня на заколення, і як вівця перед своїми стригачами мовчить, так і Він не відкриває Своїх уст."

Як часто цей обов'язок мовчання під час дій Бога вкорінюється у священному Писанні. "Утихни в Господі, (на полях, "мовчи перед Господом,") і чекай терпляче на Нього." "Воістину, моя душа чекає (чи мовчить) на Бога." "Мовчіть, о всі плоті, перед Господом." Або, ще раз, у піднесеному та вражаючому пророцтві Аввакума; пророк, хоча й був приголомшений божественними вироками, що насувалися на націю і які були висловлені самими божественними устами, вирішує мовчати і не говорити: "Що Ти шукаєш?" Він вирішує чекати на подальші одкриття божественної волі—"Я стану на своєму посту, і поставлю себе на вежі, і буду чекати, щоб побачити, що Він скаже мені, і що я відповім, коли буду викритий."

І яке перше повідомлення Бога до нього? Воно просто продовжувати мовчати — чекати. «Візія ще має свій призначений час, але в кінці вона заговорить і не збреше: хоч би вона затрималась, чекай на неї; бо вона неодмінно прийде, вона не затримається.» Він порівнює і протиставляє це мовчаливе, терпеливе очікування з неспокійними закликами язичників до своїх німих ідолів — закликаючи їх не мовчати, а говорити — «Горе тому, хто говорить дереву: Устань; та німі камені: Проснись; він буде навчати.» Але, додає він, «Господь у Своєму святому храмі; нехай уся земля замовкне перед Ним.» І тоді це мовчання лише порушується пророчою піднесеною молитвою, у першій частині якої він розмірковує про таємницю Божого промислу, лише щоб завершити своїм великим визнанням віри і довіри та святою радістю!

Блаженним буде для нас серед усіх цих «хмурих промислів», якщо замість того, щоб припускати у дусі невіри та недовіри, питати: «Що Ти шукаєш?» — ми будемо готові почути голос Невідомого та Невидимого, що говорить: «Будь тихий, і знай, що Я — Бог!» Дбайливий слуга не питає причини у свого Господаря — він виконує свою призначену роботу у мовчаливому послушенстві. Вірний солдат не питає причини у свого командира про те, що він вважає небезпечним та фатальним рухом у день бою; він підкоряється у швидкому та охочому мовчанні. Вірний робітник не питає причини цих грубих надрізів у каменоломні; він задовольняється чекати, поки будівельник чи скульптор створить із безформного блоку симетрію та красу. Ми схильні, як і Йосип, у нашому сліпому невіданні, говорити: «Ні, мій Батьку»; але, як і старий Яків з нагоди, Бог відмовляє нашим помилковим вказівкам, нашим нерозумним порадам, говорячи: «Я знаю це, сину мій; я знаю це.»

Це найбільший тріумф віри — таким чином довіряти Божому керівництву в темряві — коли крила Всемогутнього не сяють яскраво і променисто любов'ю, милосердям і добром, а радше відкидають таємничу тінь — тоді, так, тоді віра підтверджує свою силу і реальність, коли може співати цю пісню вночі: «Як відмінна ваша любов, Боже; тому діти людські довіряють під ТІНЬ ваших крил».

Якщо коли-небудь нам доведеться стати біля якогось висохлого колодязя; нічого не черпати — мотузок відірваної прихильності — Божі суди «велика глибина» — нехай буде нашим сісти мовчки біля краю розбитого джерела — не дивуватися, не питати, не говорити в сумнівному скептицизмі: «Що Ти шукаєш?» «Знаючи, що це Господь».

Коли Яків перейшов через річку Явок, (щоб повернутися, на закінчення, до випадку з життя старого Патріарха, до якого вже не раз зверталися,) він зустрів під яскравим півночним небом ангелоподібну істоту — цього ж Викупителя. «І боровся з ним чоловік до світанку». Для того одинокого людського борця було щось дивне і таємниче в появі величного відвідувача. Він боровся з ним у темряві; вивихнув йому стегно; зробив його калікою на все життя. Але в цьому випадку, на відміну від учнів у Сихарі, Яків не наважився мовчати. У нестримному прагненні він запитав його і сказав: «Скажи мені, я прошу тебе, твоє ім'я?» А той сказав: «Чому це ти питаєш про моє ім'я?» Ангел, що боровся, не задовольнив його цікавості, відкривши йому свою історію. Але він благословив його там і відправив геть, з новим ім'ям «Ізраїль».

О, як часто це буває! Бог зустрічає Своїх людей у темряві ночі їхніх випробувань — бореться з ними; і якщо вони, у глибокій таємниці своєї скорботи, спокушаються запитати: «Що Ти шукаєш?» Він не відповідає прямо — Він не відповідає так, як вони хотіли б, щоб Він відповів, припинивши боротьбу. Але Він робить краще. Вони виходять із конфлікту покалічені, скалічені та з ураженим серцем, але з новим ім'ям та благословенням — як князі, які мали силу в Бога та перемогли.

Приходь, о Невідомий Мандрівник, Якого я ще тримаю, але не бачу, Моя компанія попереду пішла, І я залишився наодинці з Тобою; Борючись, я не відпущу Тебе, доки не пізнаю Твого Імені, Твоєї Природи.

'Це любов! 'Це любов Ти помер за мене! Я чую Твій шепіт у моєму серці! Ранок настає, тіні тікають; Чиста універсальна Любов, Ти є! Для мене, для всіх, Твої почуття рухаються; Твоя Природа та Твоє Ім'я — любов!

Сонце Правди на мені Зійшло, зцілення у Його крилах; В'януло моє природне сили, від Тебе Моя душа бере життя та підтримку; Моє допомога вся покладена вгорі; Твоя Природа та Твоє Ім'я — Любов!

Я знаю, о, Спаситель, хто Ти є; Ісус, друг слабкого грішника! І Ти не підеш із ніччю, Але перебудеш та полюбиш мене до кінця! Твої милосердя ніколи не відійдуть, Твоя Природа та Твоє Ім'я — Любов!

Хоча я кульгавий, я візьму здобич, Пекло, землю та гріх із легкістю подолаю; Я стрибаю від радості, бігу шляхом, І як олень, що стрибає, лечу додому! Через усю вічність довести, Твоя Природа та Твоє Ім'я — Любов!— Чарльз Веслі, 1742.