Настанови для молодої жінки щодо гармонійного формування християнського характеру

Порадник молодої панни щодо гармонійного розвитку християнського характеру

Гармонія християнського характеру

Гарві Ньюкомб

«Його ми проповідуємо, нагадуючи кожній людині й навчаючи кожну людину всякої мудрости, щоб учинити кожну людину досконалою в Христі.» (Колосян 1:28, UBIO)

Ніщо не тішить чуття так, як гармонія. Око із задоволенням спочиває на будівлі, у якій усі частини довершені згідно із законами архітектури; а відчуття захвату стає ще витонченішим, коли милуєшся гармонійним поєднанням кольорів, як у веселці чи польових квітах. Слух також полонить гармонія музичних звуків, а смак тішать вишукані страви. Та варто забрати з будинку колону або вилучити один із кольорів веселки — і око обуриться; забрати зі звукоряду одну ноту й надмірно підкреслити іншу — і гармонія обернеться на дисонанс; а що може бути пріснішим за вишукану страву без солі? Так само й із християнським характером. Його краса й привабливість залежать від гармонійного плекання всіх християнських чеснот у належній пропорції. Якщо якоїсь чесноти бракує, а інша надто виразна, у свідомості постає болісне відчуття потворності — наче від різких дисонансних музичних звуків або непропорційного поєднання кольорів.

Апостол Петро, закликавши зростати в благодаті, каже: «І до цього самого, докладаючи всю старанність, виявляйте у вашій вірі чесноту, а в чесноті пізнання, а в пізнанні стриманість, а в стриманості терпеливість, а в терпеливості побожність, а в побожності братерство, а в братерстві любов» . Він хотів би, щоб нова людина зростала гармонійно, формуючи «зріст повного мужа у Христі Ісусі», щоб усі сили не були зосереджені в одному члені, але щоб тіло було повним у всіх своїх частинах, надаючи кожній належної міри краси, діяльності й сили. Тому він каже: «Додавайте до вашої віри чесноту». Під вірою, гадаю, слід розуміти основоположний принцип християнського характеру, явлений у відродженні, або дію, якою людина хапається за Христа. Але на цьому ми не повинні зупинятися.

Ми маємо додати чесноту, або силу й відвагу, щоб втілювати в життя наш новий принцип дії. Але це ще не все. Ми можемо бути сповнені відваги й завзяття; однак, якщо ми не знаємо істини й обов’язку, то наробимо лиха, стрімголов кидаючись то в одну крайність, то в іншу, порушуючи плани інших і руйнуючи власні необдуманою та легковажною поведінкою.

Молоді християни ризикують зводити релігію майже винятково до почуттів, а це спонукає їх недооцінювати знання. Але хоча почуття невіддільні від духовної релігії, знання не менш необхідне для свідомих почуттів. Незнання не є матір'ю побожності; і хоча людина може бути щиро й істинно побожною, знаючи лише кілька простих принципів, проте без ґрунтовного й широкого знання релігійної істини християнський характер буде слабким і нестійким, його легко збити зі шляху, і його «носитиме всякий вітер науки». Знання також необхідне для високого ступеня корисності. Воно розширює й зміцнює розум і дає нам змогу, з Божою допомогою, обачно й завзято задумувати та здійснювати корисні справи.

Але самого знання недостатньо; недостатньо навіть знання, поєднаного з вірою. Треба додати стриманість, яка регулює і душу, і тіло. Усі апетити й пристрасті, бажання й почуття мають бути обмежені мірою.

А до стриманості треба додати терпіння, щоб ми могли витримувати випробування цього життя й не занепадати духом під караючою рукою нашого Небесного Отця. Оскільки до Небесного Царства ми маємо ввійти через великі утиски, нам потрібне терпіння і для власної втіхи, і для честі релігії. Справді, у звичайних життєвих справах немає чесноти, потрібнішої за цю. Саме дрібні щоденні прикрощі випробовують християнський характер; і саме в них терпіння виробляє досвідченість. Багато з цих речей важче зносити, ніж більші життєві випробування, бо в них важче побачити Божу руку. Але терпіння допомагає нам спокійним, незворушним духом зносити те, що дратує; зустрічати суперечності, дрібні прикрощі й розчарування без досади й нарікань; і не дає нам зламатися під тягарем тяжких і тривалих страждань.

До терпіння треба додати побожність, «яка корисна в усьому, бо має обітницю життя теперішнього й майбутнього». Бути побожним — означає певною мірою бути подібним до Бога. Це означає «оновлюватися в пізнанні за образом Того, Хто створив нас» і мати в собі той самий розум, що й у Христі Ісусі. Це плід того терпіння, яке виробляє досвідченість і приводить до надії, що не осоромлює.

До побожності треба додати братню любов — вияв серця, вираженого побожністю, що свідчить про причетність до Божої доброзичливості.

А потім іде вінцева чеснота — ЛЮБОВ, «що є союзом досконалості» й охоплює все коло суспільних чеснот.

Коли всі ці якості наявні в належній пропорції, вони сформують прекрасний характер — гармонійний і прекрасний, наче сім кольорів веселки, та ще й з восьмим, що увінчує їх своїм сяйвом. Але якщо хтось дозволяє своїм почуттям зосередитися на чомусь одному, ніби вся релігія полягає в ревності, чи побожному почутті, чи співчутті, чи просуванні якоїсь улюбленої справи доброчинності, то ви побачите характер такий же непривабливий і відразливий, як коли б сім кольорів веселки злилися в один блідий колір; або такий же неприємний, як коли б солодка мелодія гармонійного хору перетворилася на глухе, монотонне басове звучання; або такий же несмачний, як страва з м'яса, приправлена лише гіркими травами.

Такий непропорційний розвиток християнського характеру частіше спостерігається серед новонавернених, особливо тих, хто не здобув ґрунтовної християнської освіти і, відповідно, має недостатні знання в питаннях благочестя. Вони опиняються в новому світі й настільки захоплюються спогляданням нових предметів, що постають перед їхнім захопленим поглядом, що, здається, майже забувають про будь-які інші обов’язки, крім тих, що полягають у побожних вправах. Якщо їх переривають, вони дратуються й непокояться, бажаючи мати якесь заняття суто побожного характеру. Вони дивуються, як християни можуть бути такими холодними, щоб так само сумлінно виконувати свої світські обов’язки, як ті, хто вважає цей світ своєю долею. І часто можна почути, як вони висловлюються з великою суворістю про старших християн, бо ті не поділяють їхніх почуттів. Їхні щоденні заняття стають для них тягарем, і вони навіть піддаються спокусі нехтувати інтересами своїх роботодавців, виправдовуючись тим, що служіння Богові має для них першочергове значення. Але вони забувають, що служіння Богові полягає у сумлінному виконанні кожного суспільного обов’язку й обов’язку, пов’язаного з певними стосунками, «як для Господа, а не для людей», так само як і в безпосередніх побожних вправах; і що одне так само необхідне для християнського характеру, як і друге. Біблія вимагає від нас бути «старанними в праці» так само, як і «палкими духом»; і релігія Біблії робить нас кращими в усіх стосунках цього життя, так само як і в наших стосунках із Богом.

Молоді християни також схильні недооцінювати дрібниці. Великі речі релігії настільки заволодівають їхніми душами, що вони не помічають багатьох другорядних речей, які мають істотне значення. У періоди особливого релігійного пробудження ця помилка дуже поширена; внаслідок цього страждає багато важливих справ, а безлад, що настає потому, справляє несприятливе враження щодо впливу пробуджень. Дух християнської релігії вимагає, щоб кожен обов’язок виконувався у належний час.

Краса християнського характеру значною мірою залежить від його гармонійних пропорцій. Людина може бути дуже ревною в одних речах і водночас мати серйозні вади у своєму християнському характері; і, найімовірніше, релігії в ній не більше, ніж виявляється в її послідовних пропорціях. Нова сила, яку надає Божа благодать відродження, може поєднатися з сильними сторонами її характеру й спричинити їхній дуже виразний розвиток; водночас у рисах характеру, що є природно слабкими через її вроджений темперамент, благодать може бути ледве помітною. Наприклад, людина, яка від природи смілива й рішуча, після навернення вирізнятиметься моральною мужністю; проте, можливо, їй дуже бракуватиме лагідності. А людина, яка від природи слабка й нерішуча, можливо, вирізнятиметься лагідними чеснотами, але їй дуже бракуватиме сили й енергії характеру. Помилка полягає в тому, що майже винятково розвивають ті християнські чесноти, які відповідають нашим виразним рисам характеру. Натомість ми повинні Божою благодаттю спрямовувати свої зусилля передусім на розвиток тих рис характеру, які від природи слабкі, водночас виховуючи, стримуючи й підпорядковуючи контролю ті, що надто виразні. Це запобігатиме викривленню й сприятиме цілісній гармонійності характеру.

У цю добу збудження й активності, мабуть, є особлива схильність до такої однобічної релігійності; а молодий навернений, чий християнський характер ще не сформувався, особливо схильний припуститися цієї помилки. Розум цілковито поглинає один предмет. Що винятковіше зосереджуються на цьому предметі, то більше його перебільшують. У його очах він стає головним. Він ототожнює його зі своїм уявленням про релігію. Він робить його критерієм побожності. Тоді він уже готовий вважати й ставитися до всіх, хто не відповідає його поглядам на це питання, як до позбавлених істинної релігії, хоч би наскільки послідовними вони були в інших аспектах. Це призводить до осуду, відчуження, гіркоти й чвар.

Та одна Божа заповідь така ж дорога Йому, як і будь-яка інша; і ми не можемо виправдатися перед Ним за непослух одній із них на тій підставі, що всі наші сили зосереджені на тому, щоб дотримуватися іншої. Досконалість християнського характеру полягає в гармонійному розвитку християнських чеснот. Це і є «міра зросту повноти Христової» — людина без вад, цілісна в усіх своїх здібностях і членах.