Розділ у Провіденції та Благодаті

Розділ у Провіденції та Милості

Перше Ухилення та Відповідь

Від Джона МакДаффа

Жінка сказала Йому: "Пане, дайте мені цю воду, щоб мені не хотілося пити і не потрібно було приходити сюди за водою."

Він сказав їй: "Іди, поклич свого чоловіка і прийди назад."

"Чоловіка не маю," відповіла вона.

Ісус сказав їй: "Ти права, коли кажеш, що не маєш чоловіка. Справа в тому, що в тебе було п'ять чоловіків, і той чоловік, якого ти маєш тепер, не є твоїм чоловіком. Те, що ти тільки що сказала, цілком вірно."

"Пане," сказала жінка, "я бачу, що ти пророк. Наші батьки поклонялися на цій горі, але ви євреї стверджуєте, що місце, де ми повинні поклонятися, є в Єрусалимі."

Ісус оголосив: "Віри мені, жінко, приходить час, коли ви будете поклонятися Отцю ані на цій горі, ані в Єрусалимі. Ви самаряни поклоняєтеся тому, чого не знаєте; ми поклоняємося тому, що знаємо, бо спасіння від євреїв. І ось приходить час, і вже настав, коли справжні поклонники будуть поклонятися Отцю в дусі та істині, бо такі поклонники, яких Отець шукає. Бог є дух, і ті, хто поклоняється Йому, повинні поклонятися в дусі та в істині."

Жінка сказала: "Я знаю, що прийде Месія (названий Христом) «Каже жінка до Нього: Дай мені, Пане, цієї води, щоб я пити не хотіла, і сюди не приходила брати. Говорить до неї Ісус: Іди, поклич чоловіка свого та й вертайся сюди. Жінка відповіла та й сказала: Чоловіка не маю... Відказав їй Ісус: Ти добре сказала: Чоловіка не маю. Бо п'ятьох чоловіків ти мала, а той, кого маєш тепер, не муж він тобі. Це ти правду сказала. Каже жінка до Нього: Бачу, Пане, що Пророк Ти. Отці наші вклонялися Богу на цій ось горі, а ви твердите, що в Єрусалимі те місце, де потрібно вклонятись. Ісус промовляє до неї: Повір, жінко, Мені, що надходить година, коли ні на горі цій, ані в Єрусалимі вклонятись Отцеві не будете ви. Ви вклоняєтесь тому, чого ви не знаєте, ми вклоняємось тому, що знаємо, бо спасіння від юдеїв. Але наступає година, і тепер вона є, коли богомільці правдиві вклонятися будуть Отцеві в дусі та в правді, бо Отець Собі прагне таких богомільців. Бог є Дух, і ті, що Йому вклоняються, повинні в дусі та в правді вклонятись. Відказує жінка Йому: Я знаю, що прийде Месія, що зветься Христос, як Він прийде, то все розповість нам.» (Івана 4:15-25, UBIO)

Ці вступні слова: "Пане, дай мені цю воду, щоб мені не було спраги і не потрібно було приходити сюди зачерпувати воду", отримали різноманітні та майже суперечливі тлумачення. Відразу відкинемо як незадовільне те, яке розглядає їх як вираз дитячої віри, подальший розвиток жіночого проблиску переконань, які незабаром мали б досягти досконалої непохитної віри. Здається, що тільки два інших тлумачення можуть бути прийнятними. Її відповідь, можливо, була просто продиктована нерозумним, неосвіченим подивом; можливо, вона була висловом плотського, чуттєвого серця, тупого та мертвого до будь-якого духовного розуміння — нездатного, як ми вже бачили, піднятися вище земних речей або видобути будь-який вищий зміст із піднесеного та милостивого свідчення незнайомця, окрім бідної матеріальної відсилки до криниці біля її ніг та економії часу й праці у звільненні від необхідності "приходити сюди зачерпувати воду".

Інше тлумачення, можливо, більше відповідає як характеру жінки, так і змісту оповіді, тобто те, що її відповідь була ні виразом подиву, ні віри, а радше спробою ухилення та глузування, щоб применшити божественні реалії — що вона була висловлена у саркастичному, легкому дусі, у тоні іронічної гри. Ніби вона сказала, навмисно щоб уникнути духовного застосування: "Так, справді, це міфічна жива вода ваша була б дуже гарною річчю! справді було б варто пізнати та мати. Пане, дай мені цю воду, щоб мені не було спраги, і не потрібно було приходити сюди зачерпувати воду".

Вона справді раніше у розмові обіцяла щось краще. Вона здавалась, принаймні, враженою незвичайною ввічливістю цього Єрусалимського Пілігрима та взаємною ввічливістю. Але враження на серці, у якому гордість і гріх панували, було лише миттєвим — хвиля лише торкнулася живого каменю, щоб відступити назад серед виру води. Старий характер і виклик повертаються та відновлюють панування. Вона зіп'яло відкидає стиль розмови, який суперечить усьому річищу її тілесних думок і тілесного життя. Вона не вірить у таку серйозну розмову, як ця, і не має терпіння для неї. Її відповідь — у глумливому, скептичному, зневажливому дусі глумців за часів Єзекіїля: «О, Господи Боже, вони кажуть про мене: Чи не говорить він притчами?»

Хоча порівняно не дуже важливо, яке тлумачення ми вибираємо, нам здається, що останнє більше відповідає безпосередньо наступному поводженню, яке наш Господь вважає за необхідне вжити. Коли Він побачив, що вона глумиться або вдає, що глумиться, із найглибшими потребами своєї душі, Він удається до сильних засобів, щоб вивести її з апатії, вини та жахливої небезпеки. «Вітер, і землетрус, і вогонь» повинні прийти після «тихого малого голосу».

Тому Він різко припиняє розмову та починає нову тему. Більше нічого не говориться тепер у зв'язку із прекрасною подібністю криниці та живої води. Якщо до неї не можна підійти образом та фігурою, Він дійде до її затверділого сумління, використовуючи факти, від яких немає втечі. Вона може не зрозуміти та неправильно витлумачити символічне навчання, але немає нічого незрозумілого у строгих та сумних реальностях її власного життя. Він виводить на світло її постійний гріх. Раптово припинивши фігуративну розмову, Він посилає до її сумління цю стрілу переконання: «Іди, поклич свого чоловіка, і прийди сюди!»

У легкому, хвастливому дусі — відображенні її характеру та історії — вона відповідає без будь-якого сорому чи жалю: "Чоловіка я не маю". Або, можливо, не знаючи про всезнаючу Істоту, з якою вона зіткнулась, яка потім прочитала витерті сторінки її серця, вона спробувала уникнути істини, вимовивши брехню. Але вона незабаром переконалась, що Той, у присутності якого вона стояла, був Тим, «від якого ніякі таємниці не приховані» — розрізнятелем думок та намірів серця. В одному короткому реченні Він розгортає жахливу життєву історію з її вінчальним актом теперішньої провини. ''Ісус сказав їй: Ти добре сказала, що чоловіка я не маю, бо п'ятьох чоловіків ти мала, і той, якого ти тепер маєш, не чоловік тобі; це ти сказала правдиво.''

Ми могли б припустити, що після цього ухилення було неможливим; що, як полохливий птах ховається під поглядом сокола чи орла, так би ця викрита грішниця треміла під одкриттями того нескінченно чистого Одного, який із глибокого колодязя її забрудненого життя видобув докази нечистоти та приниження; і що, кинувшись викритою та засудженою до ніг свого Божественного Судді, вона вигукнула б: "Чи знайшов Ти мене, о мій ворог?"

Отруйна стріла справді не могла не влучити у ціль; але навіть тепер, коли вона пронизує її зачерствіле сумління, вона робить сміливу та вправну спробу перевести розмову на інше — ухилитися від розгляду. Це вона намагається зробити подвійною оманою. Першу лише з цих двох зусиль та спосіб, яким наш Господь відповідає на неї, ми зможемо розглянути у цій главі.

Вмілим рухом і відволіканням вона починає суперечливу тему. Тільки ті, хто стояв поряд із цим місцем, серед усіх старих, незмінних околиць криниці Якова, можуть повністю усвідомити і уявити собі сцену, коли вона, указуючи вгору на висоти священної гори, що була поряд, вигукнула: "Пане, я розумію, що ви пророк. Наші батьки поклонялись на цій горі, а ви кажете, що в Єрусалимі є місце, де чоловіки повинні поклонятись." Вона вже розглядала в контексті релігійні відмінності — стару ворожнечу між євреями та самарянами. Вона перейшла від цього до історичних та предківських питань щодо батька Якова. Тепер вона запрошує до обговорення суперечки між суперницькими храмами Герізиму та Сіоном та їхніми порівняльними претензіями на вищу святість.

Що це вчить; але як можливо говорити гладко про суперечливі теми, піднімати спекулятивні питання — точки релігійного дебату — вести боротьбу із сектантських позицій, захищати до смерті кожну букву партійного шиболету, вигукуючи: "Храм Господній, храм Господній, храм Господній — ми," і все ж таки вести безбожне життя. Ось вона; не тільки порушуючи закони неба і землі, але також цілком байдужа до своєї власної занедбаної долі; і все ж, мабуть, із мученицьким героїзмом, вона вступає до змагань як сектантка; вона могла легко говорити про напіврелігійні питання; вона могла говорити, з усім вогким запалом партизана, про "наших батьків" і пишалась тим, що була відокремленою від коліна Юди.

Картина, на жаль! численних людей, які досі живуть у глибокому невіданні про свою власну провину і небезпеку, про свою зіпсованість у серці і житті; які є ще великими захисниками на якомусь деномінаційному полі бою; які з суворою самоізоляцією окопуються у сектантській гордості та формалізмі — голосно сурмлять трубу релігійного партійництва; доблесні атлети у якомусь спірному питанні віровизнання та секти, застосовуючи свою зброю з невтомною винахідливістю, доки можна уникати та елімінувати особисті та практичні питання; дуже терпимі до своїх власних слабкостей, але дуже нетерпимі до слабкостей та недоліків інших — вірність партії, що узурпує місце, яке Євангеліє відводить любові, у покритті безлічі гріхів. Такою, отже, була спроба жінки з Самарії вперше ухилитися.

Давайте тепер послухаємо запам'ятовуючу відповідь Спасителя; порядок якої, для кращого з'ясування сенсу, ми можемо дещо змінити. Він спочатку дає сміливу та рішучу відповідь на її питання, а потім підводить під неї деякі великі істини, комфорт та втіха яких були призначені для всіх майбутніх віків. На її запитання щодо суперницьких претензій гори Герізім та Сіону, Він стверджує, без вагань, православність єврейського та гетерodoxність самаритянського поклоніння: «Ви поклоняетесь тому, чого не знаєте; ми знаємо, чому поклоняємось, бо спасіння від юдеїв». Таким чином Він безстрашно засуджує дефектність самаритянського віровизнання — їхнє відкидання всієї послідовності натхненних пророків, а також їхню часткову терпимість до напівязичеських церемоній, які були включені до поклоніння Богові Ізраїля на Герізімі. Асимілюючи їхні релігійні церемонії до обрядів Фінікії та Греції, вони практично встановили вівтар із написом: «Невідомому Богові».

Крім того, оскільки Сіон був призначеним містом урочистих свят, куди мали підніматися племена, вони були винними у порушенні неосвященної старої історичної єдності поклоніння. З іншого боку, Ісус додає, як Сам із племені Юди: "Ми знаємо, якому поклоняємось." Євреї були божественно уповноваженими зберігачами істини; "Їм були довірені оракули Божі." Відступники, в одному сенсі, як ті, хто поклонявся на Сіоні, відійшли від живої віри своїх предків, вони, однак, зберегли цілком і не спотворили свій монотеїзм, а також давні Мойсеєві та левітські установи. Разом із Пентатеухом вони шанували авторитет пророчих голосів, які віком за віком готували шлях для нової Євангельської ери. Вони не були зіпсовані поклонінням Ваалу. Подвір'я храму не були осквернені мистецтвом чаклуна та некроманта. Більше того, "Спасіння" (дослівно, у оригіналі, "те Спасіння", або, як деякі тлумачать, "Спаситель", обіцяний Месія, "є від євреїв." Від них, що стосується плоті, мав прийти Христос. З племені Юди, а не від Єфраїма, Він мав походити.

Джерело, відкрите для гріха та нечистоти, було, насамперед, "для дому Давида та для мешканців Єрусалиму." Господь обрав Єруслим як місце, де Він мав покласти Свою ім'я. Єзекіїлеві живі води, що символізують Євангельську благодать та благословення, мали витікати з храму на Сіоні, щоб освіжати та удобрювати пустельні місця землі — моральні пустині людства. Ні, далі, не без уваги та значення є час дієслова, вжитий тут. Воно не "те Спасіння" буде, а "є" від євреїв, мабуть, вказуючи слухачеві, що той Спаситель чи "Спасіння" вже з'явився, і таким чином формуючи підготовку до більш виразного та беззастережного запевнення, яке слідує, коли Він оголошує Себе без застережень обіцяним Месією.

Але, таким чином беззастережно виправдавши претензії Єрусалима та Сіону, Він одночасно сповіщає дві істини загальносвітового значення, що стосуються як об'єкта поклоніння, так і способу поклоніння. Ми можемо також змінити порядок, у якому ці істини представлені в оповіді. Що стосується ОБ'ЄКТА поклоніння, Він дає цій неосвіченій жінці одкровення про Верховну Істоту під двома різними аспектами—

(1.) "Бог є ДУХОМ," або "Бог є дух." У її випадку, Він, можливо, мав подвійну причину для того, щоб таким чином звернути увагу на нематеріальну природу Єгови. Матеріальні форми, як ми вже згадували раніше, були санкціоновані у змішаному, нечистокровному поклонінні на Герізимі, відповідно до смаків та схильностей язичницьких колоністів—форми, які були за необхідністю локалізовані та які, як вважалося, не мали впливу поза місцем розташування їхнього святилища чи храму. Крім того, чисте віросповідання було ще більше зіпсоване внаслідок поєднання з цим матеріальним, фальшивим поклонінням духу. Посвячені Ваалу мали духа, що опікував сценами та елементами природи—лісами та горами, вогнем, повітрям та водою. Ісус відкриває славну істину, справжнім прообразом якої було це останнє.

Бог є Духом. Не місцевим Богом, обмеженим тією сусідньою горою; але Великим Універсальним — не таким, що головує над якимось улюбленим місцем чи частиною світу, а згідно з прекрасним описом одного з тих Псалмів, який самаряни відкинули: «Якщо я підіймуся на небо, Ти там. Якщо я зроблю своє ложе в пеклі, ось Ти там. Якщо я візьму крила ранку і поселюсь у найвіддаленіших частинах моря, навіть там Твоя рука поведе мене, і Твоя права рука буде мене тримати». На противагу духівництву — хибному вченню їхніх магів та чарівників — ось була славна невидима реальність. Ці духи, яких деякі з них вважали такими, що населяють ліси та гаї і струмки Герізима, або, в демонічній формі, оволодівають людською душею, були фантазмами їхнього власного мозку, формами легкодушної забобонності. Але тут, разом із євреями, був єдиний справжній (Всемогутній) Дух, якому не потрібні були храми, створені руками.

І ще раз, самарянське поклоніння, чи то матеріальному символу, чи то місцевому духу, перетворилося на бездушну форму. Релігія виродилася в найбільш марний та принизливий ритуалізм — коло зовнішніх дій, у якому справжнє поклоніння, поклоніння серцем та послушенство життя, не мало місця. Не так було у поклонінні цьому духовному Іегові. «Ті, хто поклоняється Йому, повинні поклонятися Йому в дусі та в істині». Отже, заява Спасителя була потрібним протидією хибним поглядам на велику елементарну істину всіх релігійних віросповідань — природу Вищого Об'єкта поклоніння.

Ця жінка, можливо, була знайома з деякими з цих дивних, надмірних вірувань у світ духів, імовірно, з дитинства. Вона була оточена брехливими пророками та вірила в їхні брехливі чудеса. Христос спрямовує її до справжнього поклоніння духові. "Ви поклоняєтеся тому, чого не знаєте". — Ви створили країну духів та країну мрій, якої не існує. Але тепер Я відкриваю вам велику істину, яку ви затьмили своєю демонологією та осквернили своєю практикою: "Бог є Духом, І ті, хто поклоняється Йому, повинні поклонятися Йому в дусі та в істині".

(2.) Він робить друге і ще більш славне — ще більш нове та вражаюче одкровення природи та імені Верховного Істоти. Бог як БАТЬКО. "Батько". Це було нове ім'я — нове одкровення Всемогущого Правителя її народу. Вона щойно говорила про "наших батьків" та про батька Якова з сектантською гордістю. Ісус може розповісти про справжнього Батька — вічного Батька — Батька Його універсальної Церкви та народу. Це було ім'я, не невідоме в книгах єврейських пророків, але воно було ім'ям, що особливо належало до нового та світанкового Євангельського розпорядження. "Година (тобто Євангельська година) приходить, і тепер є, коли справжні поклонники будуть поклонятися Батькові".

Жінка з Сихему вчинила ганебне безчестя щодо інших найсвятіших зв'язків землі. Невже жодна приглушена струна її душі не могла прокинутися у тремтячій мелодії, ніби на старий знайомий наспів, при згадці про це нове ім'я? Знижена, як вона тепер була, чи не могла вона, серед спогадів про дитячу невинність, згадати годину, коли вона любила вимовляти це слово? Серед руїн усіх інших людських стосунків, чи не могла вона подумати про найстаріший та ніжніший з усіх та прив'язатися до нього?

Бог був для неї таким — Бог був її Батьком — той універсальний Дух був універсальним Батьком усіх, хто поклонявся Йому в дусі та в істині. Ця думка наближала Його до неї так, як ніколи раніше. Вона робила Його привабливішим. Вона миттєво викорчовувала багато хибних уявлень про віру в Ваала; і особливо, її тенденція змушувала Ієгову Ізраїля сприйматися з відразою та страхом — Істотою гніву, яку потрібно умилостивити, але не любові чи краси, в яких можуть спочивати ніжність та довіра.

Про цього Всемогутнього Батька Ісус додає: "Батько шукає таких, щоб поклонятися Йому". Чи не зробили ці слова її ще більше прив'язаною до Його нового імені? Термін "шукає" вжито не в сенсі 'бажає' чи 'прагне', а в сенсі йти за кимось, щоб відшукати та знайти. Це Пастух "шукає Своє стадо, яке розпорошилося в хмарний та темний день". "Ось Я, навіть Я, буду і шукати Своїх овець, і знайду їх". Чи не була вона однією з того розпорошеного стада, найгіршою заблуклою з усього стада? Пастух шукав її — або, радше, той старозавітний образ та подібність поступаються місцем більш зворушливому Євангельському символу: "Батько" шукає свого блудного сина — так, і Батько не чекає в палацових залах на повернення мандрівника, а сам виходить на місію батьківської любові. Новий та славний крок на тій драбині, якою вона була виведена з жахливої ями та багнистого болота!

'Батько, мій Батько;' 'Він шукає мене.' Це земне ім'я, як ми щойно сказали, можливо, було для неї згасаючою пам'яттю. Один із скелястих гробниць біля підніжжя Герізиму тепер, можливо, був усім, що могло нагадувати про нього; і вона, можливо, відчувала вдячність за те, що Той, Хто заявляв про спорідненість, не дожив до того, щоб побачити його ганьбу в її власному аморальному житті. Але стара і свята земна зв'язок може бути відновлена в новій і більш тривкій формі. Бог Герізиму, Бог Ізраїлю, Бог Авраама, Ісаака і Якова — Він є моїм Батьком. Я можу взивати до Нього: "Ти єси мій Батько, мій Бог і Скеля мого спасіння."

Якщо вона ще не могла осягнути блаженної істини, вона незабаром прийшла до цього. Можливо, вже після цієї розмови вона дожила до того, щоб прочитати в майбутні роки в листі від одного, хто, як і вона сама, був пам'ятником Відкупної благодаті і божественної батьківської любові, «і буду Я вам за Отця, а ви за синів і дочок Мені будете, говорить Господь Вседержитель!» (2 Коринтян 6:18, UBIO))

Однак Викупитель відкриває жінці з Сихему не тільки одкровення про Верховний об'єкт поклоніння. Він має однаково славне та важливе одкровення щодо МІСЦЯ ТА СПОСОБУ ПОКЛОНІННЯ. "Ісус сказав їй: Жінко, повір мені, година настає, коли ви будете поклонятися Отцю ані на цій горі, ані в Єрусалимі" (або радше: "не на цій горі тільки, ні в Єрусалимі, будете поклонятися Отцю"). Усе місцеве поклоніння має припинитися; усе старе має пройти, і все має стати новим. Досі, під підготовчим розпорядком, Бог обрав народ для Себе. Єрусалим був Його земним місцем аудієнції, сховищем істинної віри; містична хмара, символ Божества, спочивала у святому святих храму на Сіоні. Але година Євангелія вже настала, прийшла сутність, і тіні відходять. Незабаром символічна завіса того Храму буде розірвана, що означає не тільки скасування та знищення всього обрядового поклоніння, але й зникнення всіх виключних релігійних місцевостей, привілейованих "святих місць" — inauguration ери всесвітнього благословення — братерства народів під одним універсальним Духом — церкви, зібраної з кожної країни, під одним Батьком.

Великий Пастир вийде, і не так, як раніше, на горах Юди чи Ізраїля, а по безкраїх пустелях землі, від далекого сходу до далекого заходу, скрізь, де тільки будуть знайдені загублені та мандруючі. І жодне місце на всьому величезному просторі не буде більш священним, ніж інше. Герізим, ця прославлена "гора благословення", тепер дасть своє ім'я всій землі. "На всіх місцях, де Я записую ім'я Моє, Я прийду до вас і благословлю вас". Уся кругла Земля, з блакитним склепінням неба над нею, віднині утворить величезний храм великого Невидимого і Невідомого. Істинний і прийнятий Ізраїль — "багатовидні батьки" — буде знайдений на кожному розі населеної землі — у тих славетних кліматах сонця, де ідолопоклонство давно панувало беззаперечно — де мечеть і пагода впродовж віків поглядали з викликом на християнську святиню — на віддалених островах океану — серед прерії та пасовищ далекого заходу, у спекотних пісках тропіків — чи серед крижаних бриол вічних зим — так, і не більше під розкішним храмом чи різьбленими склепіннями, ніж у тісній комірчині міста, скромному сільському будиночку, уединеній печері гори, безкраїх лісах колоніста, на самотній човні чи палубі рибалки та моряка, у самотній кімнаті бідного, хворого, постраждалого, вмираючого —

"Скрізь, де вони шукають Тебе, Ти єси знайдений, І кожне місце є святою землею".

Жінка з Самарії вказувала, з гордістю секти і племені, на місцевість, ніби це було все. Але в Своїй короткій відповіді Ісус проголошує велику істину, що місцевість нічого не значить. Матеріальна жертва була несуттєвою, але прийнятним і вдячним кадином для цього Великого Духа і Отця був аромат розбитого серця і святого життя. Усі зовнішні символи, Герізим і Сіон, та їхні суперечливі вимоги мають бути злиті у святинях більш шляхетного храму, внутрішнього святилища — «Ви — храм Святого Духа». «Храм Господній — святий, і цей храм — ви».

Серед інших урочистих і термінових уроків, які ці величні висловлювання приносять нам, є обов'язок не тільки помірковувати дикий надмір релігійної виключності, але й безглуздя ставити зовнішні форми на один рівень або платформу з вічними принципами віри та послушенства. Коли люди знімуть ці складні підпори, які затуманюють і перешкоджають величним розмірам Храму Істини? Коли сонце зійде, щоб загасити ці вогні нашого власного розпалювання? Коли матеріальне поступиться місцем духовному; людському та випадковому — божественному та вічному? Коли окремі люди та Церкви, як діти однієї викупленої сім'ї, прийдуть у дитячій вірі та дитячій любові поклонятися «Отцю»?

Яким би був інший світ, якби ці два вічні слова — вічні «статті» — утвердили своє славне панування та їм дозволили виконати своє безмежне завдання! «Бог є ДУХОМ» — це перше та фундаментальне вчення місіонера, яке перевертає всі ідолопоклонства та грубі матеріальні форми та чуттєве поклоніння — яке вимагає «духа та істини», чистоти та щирості, поклоніння серця та посвячення життя. «Бог є ОТЦЕМ» — це Євангелія цінна та заспокійлива звістка блудному, позбавленому спадщини, загубленому.

Чи усвідомлюємо ми цінність — чи однаково замислюємося над урочистістю та втіхою цього двоїстого імені? Бог є ДУХОМ! Як надихаюче, як таке, що викликає благоговіння, було б звичне усвідомлення цієї найпростішої, але справді найбільшої з елементарних істин; що той величний Існування, той Великий невідомий, невидимий, неосяжний, невловимий — скрізь присутній, під, навколо, біля мене — свідок усіх моїх дій, з оком безпомилкового розгляду, що досліджує таємні лабіринти мого серця! «Куди я можу піти від Твого духа, або куди я можу втекти від Твого присутності?»

Бог є моїм БАТЬКОМ! Почуття благоговіння, що оточує Вищого Духа, тане в ніжність. Хмара і темрява розчиняються в гало ніжної лагідності. Той, хто все бачить, є прообразом найдорожчої людської стосунку — земний батько є тьмяним образом небесного. «Батько» — але це Батько в Христі Сині; «Мій Батько», а тому «ваш Батько». Не Батько загальної людськості, ця сучасна пародія на справжнє Батьківство Бога — але Батько тієї викупленої людськості, яка має свого представника, старшого Брата, тепер перед престолом, і який дає в одному славному реченні умову та кваліфікацію синівства: «Скільки прийняли Його, тим дав Він владу (право) стати синами Божіми, навіть тим, хто вірить в ім'я Його». «Якби ти знав дар Божий, і хто це каже тобі: Дай мені напитися, ти б попросив у Нього, і Він дав би тобі живу воду».

Чи може одкровення Бога християнства, Бога Євангелія зупинитися на цьому? Так; і ще одне ім'я та титул Всемогутнього, що випливає з цього батьківського відношення, було збережено для одного з цих апостолів (який тепер пішов до міста купити їжу), щоб згодом відкрити віруючим та Церкві. Ця жінка з Самарії, яка тепер намацує у темряві, можливо, також колись прочитала в його посланнях його листи живого світла. З ним еволюція Божого характеру закінчується. Небо не знає більше — не може дати більше. Архангел не може піднятися вище. Це найвищий вияв величного Батьківства; і Ісус залишає його на устах, ми можемо благоговійно сказати, наступних за Ним, щоб вимовити: "Бог є ЛЮБОВ."

Ця світла вершина віри — цей третій і останній крок на золотій драбині, — чи зможемо і ми також досягти. Піднімаючись на піднесеній градації, чи зможемо ми осягнути потрійне ім'я — цю тріаду божественних атрибутів, з усіма їх піднесеними мотивами та вічними втіхами. Потрійна тема медитації в Церкві на землі, вона сформує потрійну тему захопленого споглядання та безсмертної хвали в Церкві прославлених —

Бог є ДУХОМ,

Бог є БАТЬКОМ,

Бог є ЛЮБОВ!