Дочки, Відчай, Страх і Звільнення

Дочки, Відчай, Страх та Звільнення

Євангелія від Луки 8:40-56

Від доктора Джонатана Пеннінгтона

Наш текст Писання сьогодні взято з Євангелії від Луки 8:40-56. Якщо ви можете, будь ласка, станьте на читання Божого Слова.

Коли Ісус повернувся, натовп зустрів Його, бо всі чекали Його. Тоді прийшов чоловік на ім'я Яір, керівник синагоги, і впав до ніг Ісуса, благаючи Його прийти до його дому, бо його єдина дочка, дівчина близько дванадцяти років, вмирала.

Коли Ісус йшов туди, натовп майже розчавив Його. І була там жінка, яка дванадцять років страждала від кровотечі, але ніхто не міг її вилікувати. Вона підійшла ззаду до Нього і доторкнулась до краю Його одягу, і негайно її кровотеча зупинилась.

«Хто доторкнувся до Мене?» – спитав Ісус.

Коли всі заперечили, Петро сказав: «Вчителю, люди тиснуть і притискають до Тебе.»

Але Ісус сказав: «Хтось доторкнувся до Мене; Я знаю, що сила вийшла від Мене.»

Тоді жінка, бачачи, що вона не може залишитися непоміченою, прийшла тремтячи і впала до Його ніг. У присутності всіх людей вона розповіла, чому вона доторкнулась до Нього і як вона була миттєво вилікувана.

Тоді Він сказав їй: «Донька, твоя віра вилікувала тебе. Іди з миром.»

Поки Ісус ще говорив, хтось прийшов з дому Яіра, керівника синагоги. «Твоя дочка померла», – сказав він. – «Не турбуй Вчителя більше.»

Почувши це, Ісус сказав Яіру: «Не бійся; тільки віруй, і вона буде вилікувана.»

Коли Він прибув до дому Яіра, Він не дозволив нікому ввійти з Ним, крім Петра, Івана, Якова, і батька та матері дитини. Тим часом усі люди голосили і оплакували її.

«Перестаньте голосіти», – сказав Ісус. – «Вона не померла, а спить.»

Вони сміялись над ним, знаючи, що вона померла. Але він узяв її за руку і сказав: «Донько моя, встань!» Її дух повернувся, і вона одразу встала. Тоді Ісус сказав їм дати їй щось їсти.

Її батьки були здивовані, але він наказав їм нікому не розповідати про те, що сталося.

Це Слово Господнє.

Ну—ось! Це дуже сильна історія. Відома історія. Справді, дві історії, переплетені разом. І частина причини, чому вона так відома, полягає в тому, що Матвій, Марк і Лука всі записують її однаково: одна історія починається, друга перериває її, а потім перша завершується. Це те, що вчені називають інтеркаляцією, але оскільки це грецька, я люблю думати про це як про гірос—один шар, потім начинка, потім останній шар.

І Лука поміщає цю «історію-гірос» наприкінці цілої послідовності сцен, що показують силу Ісуса у здійсненні добра. Ще в 7-му розділі він зцілює слугу сотника здалеку. Він воскрешає сина вдови. Він прощає гріхи. Він заспокоює бурю. Якраз перед цим він показує владу над духовною сферою, виганяючи легіон демонів. І тепер, щоб завершити цю серію портретів влади Ісуса, ми отримуємо цю подвійну історію.

Але тут відбувається більше, ніж просто дві історії, з’єднані разом. Ці історії свідомо віддзеркалюють одна одну. Можна назвати це оповіддю про двох дочок. Дочка Іаїра в першій історії, а потім ця жінка—яку Ісус називає «Донькою» в найважливіший момент.

Обидві дочки також, згідно з єврейським законом, ритуально нечисті—одна через хронічну кровотечу, інша через смерть. Ми повернемося до цього.

І ось ще одне дивне збіг із числом дванадцять. Дівчинка дванадцяти років. Жінка, яка страждає дванадцять років. Рік, коли народилася ця дівчинка, був роком, коли почалися страждання цієї жінки. Невідчутні нитки пов'язують їхнє життя, і тепер — хоч вони, швидше за все, ніколи не знали одна одну — вони перетинаються в цей день, у цей момент, коли обидві зустрічають Ісуса і повністю перетворюються.

Традиційно дівчина стає жінкою у дванадцять років. Отже, тут ми маємо двох дочок, двох жінок, чиї історії пов'язані. І, дивлячись на них разом, я думаю, що Бог має щось глибоке сказати нам.

Послідовність їхніх історій однакова: відчай, жах і порятунок. Ось рух, який ми будемо слідувати.

Тож якщо у вас є Біблія — або ви можете її відкрити — зверніться до Євангелії від Луки 8, починаючи з 40-го вірша. Я хочу сповільнитись, звернути увагу і пройти те, що відбувається, щоб ми могли почути, що Бог має для нас.

Перший етап — відчай.

Ісус повернувся із тієї дивної поїздки зі своїми учнями, де він зустрів і зцілив біснуватого. Тепер він у населеному районі, і всі шукають його. Вони чули, як він навчав. Вони бачили, як він зцілював. Вони знають, що якась частина Божої присутності спочиває на ньому. Тож натовп тисне.

Але серед цього натовпу відкривається шлях. Прибуває поважний гість: Яір, керівник синагоги. Поважаний, гідний чоловік. І як він підходить до Ісуса?

Він падає до ніг Ісуса і благає його.

Лука використовує цей образ знову і знову — падіння до ніг Ісуса — як тілесний вияв відчаю. Це мимовільно. Це те, що відбувається, коли земля йде з-під ніг.

Я ніколи не відчував цього сам до кількох моментів у останньому десятилітті — один під час сезону глибокої тривоги та несправедливості, коли я буквально впав на землю. І потім, минулого року, після операції на пухлину мозку моєї дружини, приблизно через вісімнадцять годин після цього, коли вона була у нестерпному болю і ми думали, що кінець настав — я не міг не впасти поряд з її ліжком. Деякі з вас були там. Деякі з вас ні. Але це універсальний людський вияв відчаю.

І чому Яір такий відчайдушний? Бо його єдина дочка — його дорогоцінна дванадцятирічна дитина — вмирає. Не просто хвора. Не просто хвилює своїх батьків так, як діти часто роблять. Вона вмирає.

І тому він розгубився.

І якщо ви тільки подивитеся на ці перші кілька віршів — вірші 41 і 42 — стільки туги, стільки болю, стільки страху вміщено в них, що легко читати повз емоційну вагу того, що відчуває цей чоловік. Ісус, якого ми постійно бачимо переповненим співчуттям, каже так. Він іде з Яіром. І кінець вірша 42 нагадує нам знову, що натовпи тиснуть на нього. Усім хочеться бути біля нього.

Потім вірш 43 вводить переривання:

Там була жінка, яка дванадцять років страждала від кровотечі, але ніхто не міг її вилікувати.

Марко додає, що вона витратила все, що мала, на лікарів, і замість того, щоб їй стало краще, вона тільки гіршала.

Тож з Яіром ми бачимо гострий відчай — раптову кризу. З цією жінкою ми бачимо хронічний відчай — дванадцять довгих років страждань. І згідно з Левіт 15, яким би не було її медичне становище, воно ставило її в категорію ритуально нечистої. Не грішної. Не винної. Але відокремленої. Відрізаної.

І тому, що її стан ніколи не закінчувався, відокремлення ніколи не закінчувалося. Будь-що, до чого вона торкалася, могло стати нечистим. Будь-хто, з ким вона стикалася. Вона не могла поклонятися в храмі. Вона, швидше за все, не могла навіть увійти до Єрусалима. Вона була ізольована. Одна. Бідна. Відкинута.

Спробуйте уявити собі: дванадцять років без того, щоб хтось до неї торкався. Дванадцять років без того, щоб її запрошували до себе додому. Дванадцять років без спілкування.

І ось тепер — вона бачить свій шанс. Натовп величезний. Усі штовхаються. Ніхто нічого не може чітко побачити. Учні намагаються впоратися з хаосом. І вона думає: Якби я тільки могла підійти досить близько… ніхто не помітить мене. Ніхто не впізнає мене. Якби я тільки могла торкнутися краю його одягу… я вірю, що я одужаю.

Тому вона прослизує крізь натовп, імовірно, зі своїм шарфом, опущеним низько, і простягає руку. Вона торкається подолу його одягу.

І негайно — вона знає. Її тіло їй підказує. Ніби суглоб клацає назад на місце. Або ніби в той момент, коли психологічний тягар, якого ти навіть повністю не розумів, раптово зникає, і ти розумієш, яким важким він був. Вона знає, що вона одужала.

Уявляю, що вона ледь могла повірити цьому — радість, змішана з недовірою, змішана зі страхом сподіватися знову.

Історія могла б закінчитися там. Багато історій закінчуються саме так. Люди зустрічають Ісуса, отримують зцілення і йдуть своїм шляхом. І з Яіром Ісус міг би просто зцілити його дочку звіддалеку, як він зробив у 7-му розділі.

Але відбувається щось несподіване. Є ще один крок. Не тільки відчай і порятунок — але й жах.

Подивіться на 45-й вірш:

«Хто торкнувся мене?» — запитав Ісус.

Усі заперечують. Петро каже те, що будь-хто з нас сказав би: Господи, усі до тебе торкаються. Але Ісус знає, що щось інше сталося. Він знає, що від нього вийшла сила.

І це дивно. Це єдине таке диво — хтось торкається Ісусового одягу і зцілюється. Майже відчувається як щось магічне, ніби паличка зцілення чи кристал у фантастичній історії. Але це не те, що відбувається. Це особисто. Це віра. Тому Ісус знає.

Адже багато людей штовхали його. Тільки одна людина отримала зцілення.

І тепер відчай жінки змінюється на страх. Вона сподівалася залишитися анонімною. Їй це вдалося. Вона отримала зцілення. Вона могла б піти непоміченою. Але Ісус зупиняє всю юрбу і питає: Хто торкнувся мене?

Її миттєва радість змінюється на страх. Дванадцять років сорому, виключення, самотності — тепер все це відкрито. Вона торкнулася Ісуса, потенційно зробивши його нечистим. Вона зробила це таємно. І тепер вона стоїть перед людиною Божою з неймовірною владою.

Вірш 47:

І жінка, бачачи, що вона не може залишитися непоміченою, прийшла тремтячи і впала до його ніг. При всіх людях вона розповіла, чому вона торкнулася його і як вона була миттєво зцілена.

Так само, як і Яір, вона падає до ніг Ісуса. Але не тільки в відчаї — також і в страху. Вона не знає, що станеться далі. Все, що вона може зробити, це бути чесною і кинутися перед ним.

І перш ніж ми почуємо відповідь Ісуса, подивимося на вірш 49:

Коли Ісус ще говорив, хтось прийшов з дому Яіра. «Твоя дочка померла», — сказав він. «Не турбуй учителя більше».

Тож так само, як і історія жінки змінюється від відчаю до радості до страху, історія Яіра також змінюється від відчаю до страху. Він бачить посланника. Він чує холодні слова.

І якщо ви спробуйте уявити собі ситуацію Яіра тут — справді уявити — ви можете відчути напругу. Він у відчаї. Він просив Ісуса прийти. Ісус погодився. Але юрба сповільнює все. Люди тиснуть з усіх боків. І Яір повинен думати: Господи, будь ласка — моя дочка вмирає. У нас немає часу на це.

І тоді Ісус зупиняється.

І ця жінка — вигнаниця — виходить вперед і падає до його ніг. І все, що Яір може думати: Нам немає часу на це. Моя дочка вмирає. Будь ласка, Господи, нам треба йти.

І тоді, серед цього болючого зволікання, він чує холодні слова:

«Твоя дочка померла.

Не турбуй учителя більше».

Він відлучує біль Марії та Марти в Івана 11, коли їхній брат помер і Ісус не встиг прибути вчасно.

Обидві історії набувають несподіваного обороту. Вони змінюються від жахливого до гіршого. Від відчаю до жаху.

Але ці дві доньки ось-ось мають відчути щось інше. І саме тут третій рух — визволення — уривається.

Давайте повернемося до жінки, що кровоточила. Вона тремтить біля ніг Ісуса, мабуть, боячись, що він може відібрати зцілення або що він її публічно осоромить чи в кращому разі скаже: гаразд, ти можеш зберегти його, але те, що ти зробила, було неправильним.

Що він скаже?

Вірш 48:

«Донька, твоя віра зцілила тебе.

Іди з миром.»

Замість того, щоб дорікати їй, замість того, щоб відібрати свою силу, він благословляє її. Він називає її Донькою — словом, якого Ісус ніколи не вживає ні до кого іншого в Євангеліях. І він відсилає її з миром.

І це знову показує нам: це було не чаклунство. Це був не момент цілючого амулета. Ісус підкреслює її віру. Він хоче, щоб вона — і всі інші — зрозуміли, що справді сталося.

І помітьте паралель із Яіром. Відразу в вірші 50, коли приходить звістка про смерть його доньки, Ісус повертається до нього і каже:

«Не бійся.

Віруй, і вона буде зцілена.»

Віра знову.

І саме це відбувається. Якщо ви подивитеся на наступні кілька віршів, Ісус приходить до дому Яіра. Дівчина мертва. Усі це знають. Він не дозволяє натовпу слідувати за ним — тільки Петру, Якову, Івану та батькам. Вони входять до кімнати, де лежить дівчина.

Дорогою Ісус каже: «Чому ви ридаєте? Вона не мертва, а тільки спить.» Вони сміються над ним. Вони знають смерть, коли бачать її. Але Ісус часто має на увазі більше, ніж його слова спочатку здаються.

І чому він каже це? Подивіться на 56 вірш. Після того, як він її воскресив, він велить їм нікому не розповідати про те, що сталося. Ісус не намагається підбурити натовп. Він не намагається здобути популярність чи розпочати рух. Якби він хотів слави, він зробив би це диво на вулиці.

Він діє з співчуття — чистого, щирого співчуття. Він повертає життя цій сім'ї, але він не зацікавлений у видовищі. Він прийшов лікувати, так — але також навчати, проголошувати Царство і врешті померти та воскреснути, встановлюючи нові стосунки між Богом та людством.

Отже, відчай, який змінився на жах, тепер змінюється на порятунок — для обох дочок.

І що це означає для нас?

Коли я цього тижня розмірковував над цією історією, я подумав: в одному сенсі, було б достатньо просто стояти в подиві. Бачити силу Ісуса. Пам'ятати, що той самий Ісус, який робив ці речі, сьогодні живий, присутній з нами, могутній і співчутливий та цілеспрямований.

Але я хочу виділити два речення — дві істини — які, я думаю, Бог запрошує нас побачити.

Перше:

Бог хоче, щоб ми отримали повніше уявлення про те, хто такий Ісус і що він робить для людей — для нас.

Ми правильно говоримо про смерть і воскресіння Ісуса для прощення гріхів. Це істотно. Не підлягає обговоренню. Але це не вся історія.

Історії як ця показують нам, що робота Ісуса також включає: * очищення нечистого * видалення ганьби * перемогу над смертю * порятунок людей від відчайдушних ситуацій * відновлення людей у спільноті

Обидві дочки відновлені у своїх спільнотах. Як і біснуватий у попередній історії. Том Райт прекрасно це висловлює: Ісус бере до рук проблеми світу. Він вітає наш тремтячий дотик. І він відповідає центральною біблійною заповіддю: Не бійтеся.

Ісус не тільки прощає гріхи — він знімає сором. Він не тільки обіцяє вічне життя — він перемагає смерть. Він не тільки примиряє нас із Богом — він відновлює нас один з одним.

І це все ще правда сьогодні. Деякі з вас тут — чи дивитесь онлайн — відчуваєте ізоляцію. Сором. Жаль. Збентеження. Зовні ви виглядаєте зібраними. Всередині ви відчуваєте себе самотніми.

Ісус прийшов не тільки щоб простити вас, але й щоб відновити вас — до Себе й до інших. Незалежно від того, чи є ваші невдачі публічними чи приватними, стосунковими чи фінансовими, ваш сором може бути знятий. Ви можете бути відновлені у спільноті, якої ви прагнете.

Один коментатор добре сказав:

«Не турбуйте вчителя більше» ніколи не є правильною відповіддю на наші проблеми.

Можливо, сьогодні ви відчуваєте, що вийшли за межі надії. Надто збентежені. Надто зламані. Надто далеко зайшли.

Але «не турбуйте вчителя більше» ніколи не є правильною відповіддю.

Той самий Ісус, який торкнувся цих життів, торкається й наших. І ми хочемо бути церквою, де таке відновлення є бажаним. Вам не потрібно спочатку привести своє життя до ладу. Ви вітаєте бути відновленими.

І все це досягається не завдяки заслугам, а завдяки вірі — через те, що ви падаєте до ніг Ісуса, у своєму серці чи тілом, і сповідуєте свою потребу.

Що приводить до другої істини:

Бог використовує відчай і страх для перетворення нас — незалежно від того, чи приходить визволення чи ні.

У цих історіях відбувається визволення. Але іноді його немає. І все ж Бог використовує відчай і страх для перетворення нас — незалежно від того, чи приходить визволення чи ні.

Цього тижня мені мала можливість — частина з неї запланована, більша частина незапланована — провести багато часу з багатьма з вас. Час із людьми тут, із людьми далеко. Час пастирства, слухання, утримання місця, консультування, молитви. Це був особливо важкий тиждень — повний відчайних ситуацій і ситуацій відчаю.

Я був із літніми святими, які доглядають за дружинами із деменцією, одночасно самі стикаючись із раком.

Я був з людьми, чиє життя виглядає відшліфованим ззовні, але всередині сповнене вини, тривоги та жалю.

Я сидів з людьми серед руїн втрати роботи, розбитих шлюбів та конфліктів із дорослими дітьми, яких вони не знають, як подолати.

Я навіть говорив із студентом та другом, який працює в штаті Церкви Завіт Христа в Нэшвіллі, де місяць тому відбулися трагічні події. Він був у своєму офісі, коли це сталося, — ледве врятувався, — а потім стояв на парковці, свідком жахливих наслідків. Відчай.

Є одна розмова, яку я хочу поділитися з вами, тому що ця людина попросила мене про це. Кріс дав мені дозвіл поділитися нею. Інакше я не став би.

Це про нашого брата, Ендрю Тоя. Багато з вас знають Ендрю та Сару Бет. Вони члени Sojourn. Ендрю вже давно має проблеми зі здоров'ям, але останніми тижнями ситуація прийняла особливо важкий оборот. Зараз він лежить у лікарняній палаті — він може дивитися зараз прямо — у Цинциннаті, очікуючи великої операції із значними ускладненнями. Кілька днів тому він дуже прямо запитав своїх лікарів: «Які мої шанси померти?» І відповідь була не низькою.

Тому у нас відбулася тривала телефонна розмова. Смерть зараз дуже реальна для нього таким чином, яким більшість із нас живе в запереченні. Ми говорили про Євангеліє від Луки 18 — один із моїх улюблених уривків — де Ісус розповідає історію про двох чоловіків, що моляться: один упевнений у своїй власній праведності, інший болюче усвідомлює свій гріх та зламанність. Один каже: «Дякую, що я не такий, як той чоловік». Інший може лише сказати: «Боже, помилуй мене, грішника». І Ісус запитує: Хто пішов додому виправданим?

Ми говорили про це. Ми говорили про Євангелію від Луки 8. Ми говорили про цю історію сьогодні. І хвала Богові за благодать у голосі Ендрю — за простоту віри в Ісуса перед обличчям жаху, за ясність, яка приходить, коли смерть не є теоретичною, а можливою. Це дивний дар відчаю. Дивний дар жаху. Він прояснює те, що має значення. Він прояснює, для чого життя.

І ви можете приєднатися до мене в молитві про те, щоб Бог повністю зцілив його — щоб Бог зберіг його та його сім'ю від цього болю. Бог може зробити це. Але за власним свідченням Ендрю — те, що він хотів, щоб я сказав вам — це:

Бог присутній з ним у цій страшній ситуації, незалежно від того, прийде визволення чи ні.

Це прекрасно. Бо з Богом речі різні. Знання того, хто такий Бог як Викупитель — навіть коли визволення затримується або не приходить — змінює все.

Я люблю ці вірші з Повторення Закону. Ізраїль перебував у пустелі протягом сорока років — сорока років відчаю, страху, втрат і болю. І Мойсей говорить у Повторення Закону 8:

Згадай весь шлях, яким Господь Бог твій вів тебе ці сорока років у пустелі, щоб смирити тебе, випробувати тебе, щоб дізнатися, що в серці твоєму… І він смирив тебе, і дав тобі зголодніти, і нагодував тебе манною… щоб він зробив тобі відомо, що людина живе не самим хлібом, а кожним словом, що виходить із уст Господа… щоб він смирив тебе та випробував тебе, щоб зробити тобі добро наприкінці.

Ось ясність, яка приходить у пустелі.

Ось ясність, яка приходить у відчаї.

Ось ясність, яка приходить у жаху.

Генрі Девід Торо відомий вислів: «Більшість людей живуть життям тихої відчаю». Він продовжує: те, що ми називаємо відрешеністю, насправді є підтвердженим відчаєм. І несвідоме відчай ховається під розвагами життя.

Я не знаю, де ви сьогодні. Я знаю, що багато хто з вас у відчаї. Дехто з вас у жаху. Дехто з вас почувається добре — і це добре. Є сезони відпочинку. Але раніше чи пізніше кожен із нас зіштовхнеться зі своїми обмеженнями — своєю смертністю, своїм безсиллям.

І послання Бога тут полягає в тому, що Той же Бог, який був присутній для Яіра та його дочки, і для цієї жінки, що кровоточила, є тим же Богом, який не змінився. Він присутній зараз для нас в Ісусі. Це справді добра новина.

Де б ви не перебували сьогодні — або якщо не сьогодні, то колись незабаром — коли ви зіштовхнетеся з відчаєм та жахом, є надія.

Є надія, тому що Бог буде присутній із вами.

Є надія, тому що Ісус приймає тих, хто тремтить.

Є надія, тому що віра — проста, відчайдушна віра — відчиняє двері до Його присутності.

Доктор Джонатан Т. Пеннінгтон наразі є професором інтерпретації Нового Завіту в Південній семінарії в Луїсвіллі, Кентуккі. Він також регулярно служив візитуючим професором у Реформатській теологічній семінарії (Орландо), Південно-Східній семінарії, Інституті Біблійних досліджень у Орландо, Флорида, а також у коледжі Морлінг (Мельбурн, Австралія).

Ця стаття ґрунтується на дословному тексті проповіді доктора Пеннінгтона. Вона була трохи відредагована в Copilot, а також співробітниками зі служби теології у Служіння «Третє тисячоліття».